Завантажити

сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет — это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать.
І от прийшов час оголошення результатів чистки.
Ми всі прийшли, хто з надією, хто з тривогою.
Була тривога і у мене.
Нарешті заходить комісія. Першим зайшов секретар комісії і привітався зі мною.
Я подумав: «Мабуть, не виключили, раз вітається».
І мені стало світліше на душі.
Але тривога не проходила, хоч до неї приєдналась і білокрила надія.
Почали читати прізвища тих, кого залишили, кому різні партпокарання, кого виключили.
Номер мого партквитка був 279305.
Читали спочатку номер партквитка, потім прізвище.
І от Бєлєнькая-Ситниченко.
Забув, яке покарання за те, що вона приписала собі партстаж з 1915 року, а сама вона член партії з 1917-го. Та ще й що вона за громадянської війни більше була в командировках.
Гурінштейн: «За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить».
Гурінштейн тяжко зітхнула і, наче з неї випустили повітря, як порожній мішок, опала на стільці.
Я грішним ділом дуже зрадів, що її спіткала така смертна для комуністки доля.
І от нарешті Сосюра:
«За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением».
А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:
«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»
І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»
І, повний щастя, я глянув на світ так, як я дивився, коли мене, замість розстріляти, червоні брати прийняли в свої лави бійців за весь бідний народ.
Перший арешт, як писав Хвильовий у своєму листі перед самогубством, «перший постріл по нашій генерації» (не по «Новій генерації» Поліщука, яка складалася з одного його, а по генерації письменників, які творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Міші Ялового 3, якого ми всі дуже любили, прекрасного комуніста і людини, поета (Юліан Шпол) і прозаїка («Золоті лисенята» — роман).
Не марно ми всі називали його Мішою, ласкаво, як улюбленого брата.
Яка це була сонячна людина!
Коли він був секретарем редакції журналу «Червоний шлях» і я йому приніс уривок із «Третьої Роти» («З минулого»), він прочитав його (це про кривавий період мого перебування в Петлюри) і сказав мені:
я:
Не советую тебе печатать! Почему?
Він:
— Слишком пристальное внимание. Я сказав:
— Друкуй.
Грішним ділом, я, коли його заарештували (а ми ж вірили нашим органам безпеки), подумав, що «пристальное внимание» було скероване на нього, що в нього була совість не чиста і вія, вважаючи мене теж за грішника, застерігав мене словами: «Слишком пристальное внимание».
А тепер виявилося, що совість його перед революцією чиста, як сльоза, як і багатьох, що після нього пішли в небуття з жахом у серці. Вони ж думали, що гинуть од руки своїх, а це був ідейний жах, найстрашніший. Бо коли умираєш од руки ворога, то ти знавш: духовно — ти не умреш, тебе ніколи не забудуть червоні брати, а коли умираєш од руки своїх, як ворог народу, це страшно, бо це не тільки фізична, але й духовна смерть.
За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу.
А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Ні! Хвильовий як письменник, як геній, безсмертний. І не Н., який ходив під столом, а то може, й на світі його не було, коли ми з Хвильовим одкривали перші сторінки Жовтневої літератури, не Н., цьому літературному флюгерові, вбити пам'ять геніального сина Революції, що був бійцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тільки не Комуни, а тих, хто амійпо вислизнув з-під контролю партії і хотів мечем диктатури пролетаріату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогів народу, що діяли іменем народу. вибили меч руки партії і віддали його знову в чесні й святі руки синів Дзержинського.
LIII.
Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.
Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав із Галичини Валеріан Поліщук, з'явилися Копиленко і Сенченко.
Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря Жовтневої поезії, як Василь Чумак (пісню якого — «Більше надії, брати!»—ми співали на робфаці). Чумак і ще Заліївчий 1, що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у

читати