Завантажити

мені в часі поезія Тичини.
Але це було так.
Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.
Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.
І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.
Я просто жахнувся. Наче він — я.
Але повертаюсь на город диткомуни.
Павло Григорович лежав у траві і задумано і мрійно дивився своїми зеленими волшебними очима в небо й іноді на нас.
Я спитав його:
— Прийшов той поет, якого ви кликали? І Тичина відповів:
— Ні.
Та я не повірив йому.
Яка дивна юнацька самовпевненість і віра в свої сили, не тільки ті, що були в мене, а в ті, що будуть!
Потім іще летіли дні.
Павло Григорович бував в сім'ї Дніпровського Івана, куди заходив і я, і читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар 5...
І раптом він сказав:
— А що, як я усохну?..
Ми мовчали.
І далеко потім Тичина сам відповів на цей крик його стривоженої душі:
«Глибинами не всохну, не вмілію» 6...
Да. Я любив і люблю Тичину як нашого великого поета.
Хоч і люблю в нім не все.
Багато він дає до друку так звані поетичні відходи з його творчої лабораторії, що непокоїли і непокоять мене, бо я знаю, який це гігант, і стає боляче, коли він іноді, і не зовсім іноді, стріляє з гармат горобців.
Але не дивлячись на це, Тичина — геній, і таким він е не тільки для нас, а таким залишиться і для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація.
LI.
І от Віра з синами покинула мене. Вона переїхала в стару кімнату, посварившпся зі мною навіки.
Ну хай ми посварилися. Але при чому ж діти?
За що вони росли напівсиротами?
Я ніколи собі не подарую цього, як і сини мої, що відмовились від мене.
Олег навіть сказав, що коли я помру, він не піде за моїм гробом.
А Коля гостро і назавжди порвав зі мною.
Віра їх виховала в смертельній ненависті до мене. Вона навіть вигадала лозунг для синів: «Рвать и презирать».
Це у мене «рвать» і мене «презирать».
Ну що ж. Що посієш, те й пожнеш.
Тяжко оголювати своє серце, але я інакше не можу. Моя рана не тільки моя. Скільки у нас родинних трагедій! їх навіть і не перелічиш.
Правда, їх стає все менше. Це показує на зміцнення нашої держави, і врешті їх і зовсім не буде. Я вірю в це.
Вірю в гармонійну людину комунізму, яка переможе не тільки морально доісторичну людину, але переможе й смерть і стане Владарем Космосу, переможе час і простір, стане безсмертною.
Знов повертаюся назад.
Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто чудом лишився живим.
Я написав поему «Махно» 1, за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.
І в цій поемі я згадую про Примакова 2, переможця Махна,
І от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх 3, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось. І товариш Примаков спитав її:
— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?
Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.
Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?
Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.
Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.
Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка 4, Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вонп пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.
Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх «друзів» почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.
Я написав поему «ДПУ» 5, і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:
— Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цієї дівчини. На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.
Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».

читати