Завантажити

широкий, сонячний рух української молоді до культури, і неправильно зроблено, що завчасно «Плуг» ліквідували.
Треба було б дати йому визріти в прекрасний плід культурної революції на Україні, яка тоді приймала грандіозний розмах.
Так само і з «Гартом» і «Вапліте» 9, хоч «Гарт» мав менші форми і в своєму розвитку зустрічався ще з інерцією безкінечнорічної русифікації серед українських робітників, а от «Плугові» була відкрита «зелена» вулиця в серця української молоді.
«Вапліте» — Вільна академія пролетарської літератури, в якій я теж був, але рік, була ще вужча, по суті, кастова організація, куди приймали тільки «аристократів», обранців од літератури. Якось я дав М. Кулішеві10 нову збірку своїх поезій для видання в видавництві «Вапліте».
Збірка пройшла понад п'ять рецензій, і все не було ніяких наслідків.
В цій збірці був вірш «Неокласикам» п, і Хвильовий і Куліш хотіли, щоб я вилучив цього вірша із збірки, а я не хотів.
Одного разу я спитав т. Куліша, скільки ще рецензій пройде моя збірка.
Куліш відповів з усмішкою:
— Та, мабуть, ще рецензій з десять. Тоді я обурився і сказав:
— Вії мені нагадуєте петлюрівського старшину. А потім подав заяву про вихід із «Вапліте» і перейшов до ВУСППу12, який був організований для боротьби з «Плугом», «Вапліте», потім «Літфронтом» 13, «Новою генерацією» 14, «Авангардом» 18 і т. ін.
Ще про «Молодняк» 16, комсомольську організацію молодих письменників, на чолі якої був Павло Усенко 17, сухолиций з гострими очима і широкою походкою юнак.
Він почав широко ходитп, коли став на чолі «Молодняка».
Я любив його як своє продовження. Але мені не подобалось, що молодняківці протиставляли себе старшим письменникам, а себе (між собою) возводили трохи не в генії.
Тоді ж мене ударив у серце С. К. 18 віршем [з], якого я пам'ятаю тільки чотири рядки:
Зростав на ліриці Сосюри. Де Гете, Шіллер, де Байрон?.. Чи стану понад дужі мури, яким просте ім'я — шаблон!..
Да, С.! Ти не став «понад дужі мури», а так і залишився, як поет, моїм епігоном.
Звичайно, Павло Усенко, хоч і любив його як поета, і перший вітав його як поета, присвятивши йому вірша, коли він іще жив у Полтаві, «Сьогодні геніїв чекаю» 19, звичайно, Павлуша благословляв такі випадп в моє оголене всім вітрам революції серце.
Це схоже на статтю Якова Савченка 20 «Мертве й живе в українській поезії», де він хотів розправитись зі мною, як колись із Чупринкою 21, і зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер 22, до живих.
Потім, коли він і я були в Москві на змичці з російськими письменниками, Савченко спптав мене:
— Ти не сердишся?
— Ні.
— Це культурно.
А чого б я міг на нього сердитись, коли він сам себе побив.
Якось критик Меженко 23 сказав мені:
— Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:
— А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка.
Взагалі, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик і на перо.
Але треба повернутись назад.
Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць — білява, з волоссям, як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра 24.
Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.
Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.
Цвинтар. Сонце. Пташині пісні... Життя, молодість, і любов, а під нами — царство мертвих, світ мертвих.
Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.
— Ты любишь по-рабочему... Быстро!
Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.
Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські Дон-Жуани, так просто взяти й поцілувать.
Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся, і що вона так гарно збудована.
Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.
Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет 25 і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв'язана господарчо з Артемівкою.
Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу...
І я подумав: «Мабуть, і щастя наше ляже в могилу».
Так воно потім і сталося.
XLIX.
Через недостатність загальноосвітньої підготовки я перейшов з Комуніверситету за власним бажанням до робітфаку Інституту народної освіти.
Перед тим я одружився з Вірою.
Вона все писала

читати