Завантажити

що містився тоді над Лопанню.
Приїхав Маяковський і мав виступити в цьому театрі.
Мені, в порядку пролеткультівської дисципліни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського.
Я погодився.
Але вони не знали, як я любив його!
І от вечір.
Маяковський приїхав і виступив (чи мені так запам'яталося, чи здавалось) у театральній тапочці, величезного зросту, зовні гострий і безпощадний у боротьбі з своїми опонентами.
А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського.
Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами.
І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену:
— И ты туда же, детка?!
I Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського:
— Вы были на фронте?
— Был.
— Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис.
А потім пролеткультівці казали, що «Сосюра целовал ноги Маяковскому».
Товариш Блакитний, як редактор газети «Вісті» (тоді вона була «Вісти», а не «Вісті», як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети «Южный край»,обладнана в клуб.
Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему «1917 рік» 16.
В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість.
В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше.
Після суду «над пролетарськими поетами» клуб наш у церкві попрацював недовго.
Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург 17.
Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій «Досвітні симфонії».
Його соратниками були трохи пізніше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в київській віддалі), Підмогильний 22 і інші.
Можна сказати, й Головко 23. І на всіх їх була печать його геніальності.
Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозі, — основоположник української радянської поезії, особливо в своїх ранніх творах. Це моя особиста думка, і я її нікому не нав'язую.
Першу мою збірку «Поезії», що видало Державне видавництво України (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потім вітав М. Доленго 25: «Золотим сумом віє од поеми «Червона зима».
А потім, в 1922 році, коли вийшла друга моя збірка «Червона зима» 26, її вітав сип мого безсмертного вчителя Івана Яковича Франка Тарас Франко27: «Дивним чаром віє од першої збірки молодого поета».
Він мене застерігав од футуризму Семенка 28, і правильно, як я потім зрозумів.
Я не любив його розхитаних ритмів не верхарнівського типу, але там, де він ставав більш-менш організованим ритмічно і гостродумнпм, він мені подобався.
Якось я зайшов до редакції «Вісті» в кабінет редактора.
На місці Блакитного сидів симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький і зосереджений.
Я його спитав:
— Ви Семенко? А він мені:
— А ви Сосюра?
Так ми з ним познайомились.
Він мені як молодому поетові радив не дуже зважати на літературні авторитети, що справа не в тому, скільки книжок вийшло у письменника, а що він дав нового, в чому його оригінальність. Він мені, між іншим, радив римувати: «корова» і «театр».
Першу пораду його я сприйняв, а другої — ні.
Я працював в літературному відділі Наркомосу (літо), де виходив журнал «Червоний шлях», редактором якого був т. Коряк.
В

читати