Завантажити

народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв 8 — прекрасний російський поет Прокоф'єв 9—виступив в журналі «Огонек» на захист української мови, як перед тим товариш Софроновl0 — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на «Любіть Україну» він благородно і мужньо відповів:
— Люби Україну!
От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.
Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград.
Нашу бригаду очолив Микитенко 11.
В готелі нам дали спільний номер з Микитенком.
Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж 12.
До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату.
Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений.
Микитенко (домене):
— Ти ідеш в Ермітаж? Я:
— До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше.
Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:
— Який ти делегат!
І, перейшовши на російську мову:
— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.
Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.
Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:
— Давай помиримся. — І простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему «Мазепа». Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик.
Наслідком такого биття була збірка «Серце», в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
Редактор газети «Комуніст» т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в «Комуністі» «Жовта муть».
Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:
— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!
А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:
— Ідіть, ідіть! Я:
— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами...
І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований «літературною сараною» на зразок поета Каца 13. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:
— Мерзавець!
А потім голод, і в 1934 році—Сабурова Дача.
Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.
Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.
Коли мені передали фразу дружини Микитенка: «Сосюра!? Та це ж фашист!», — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:
— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі14 і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.
Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.
Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов 15 — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.
І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі «Національне питання» чи «Про національне питання», що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське

читати