Завантажити

з «Воздушного корабля» ярко жили в моїй дитячій голові з іменами, як я їх тоді запам'ятав, чомусь «дядя Фрюдан» (а не «Фрюден») і «Філь Евене».
Особливо мене захоплювала книга «Ветхий завіт»3, написана, як роман, про блукання єврейського народу в гарячих пустелях півдня, коли вони шукали землю Ханаанську4 (в ці роки я ці шукання з боєм і ордами філістимлян5 можу порівняти з «Залізним потоком» Серафимовича6... Тільки там іще величніше). Я захоплювався героїзмом Гедеона, братів Маккавеїв 7, Самсоном 8, а особливо Ісусом Навіном 9, який одним наказом «Стой, солнце» спинив день, щоб євреї змогли довершити розгром ворога.
Я любив усе героїчне і красиве.
Мені потрапила до рук непоказна і не дуже велика за розміром книжечка — «В тумане тысячелетий» '° (забув автора), і вона мене так захопила, коли я читав її у траві нашого подвір'я, що все, що було в книзі, жило й сіяло в моїй уяві так сильно і гостро, що здавалось реальним, і я поринув у нього всім своїм маленьким єством, а все, що навколо, не існувало для мене.
Я не чув, як мати кликала мене на обід. Буря восторгу вхопила мене на свої огняні крила і понесла мене туди,де:
Белеет парус одинокий...
де:
Рыщут по морю викинги...
Звенел мой меч в тот день ненастный среди Британии полей.
Рассек я шлем вождя по плечи, скатилась прядь его кудрей.
I герой роману... Чомусь я запам'ятав його ім'я як «Святослав», а це, як потім я прочитав через багато, багато років у продовженні нього роману — «Гроза Візантії», був Всеслав, автор — Красновський.
І цей могутній і страшний нерук, і старий кудесник, і любов Всеслава до Любуші, і його ворог Вадим, і друг, північний витязь, якого Всеслав зарубав... Усе це так владно і сонячно захопило мене, що й зараз, сивим юнаком, я можу розповісти в деталях про роман «В тумане тысячелетий», що так полонив мою дитячу уяву і, безумовно, в тисячу разів кращий «Грози Візантії», що сподобався мені тільки своєю інтригуючою назвою. Така назва більше підходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава.
В густій траві нашого подвір'я я так зачитався «Ветхим завітом», що забув про навколишній світ, а так у книзі блукав по жовтій од піску безкінечній пустелі під гарячим, безжальним сонцем з героїчним єврейським племенем і захоплено дивився на Гедеона, коли він виділяв хоробрих од боягузів по тому, як вони пили воду в річці, — чи губами, чи жменями.
А юнак Давид з його пращею, якою він знищив велетня Голіафа 11, а потім його ж мечем відрубав йому голову...
Ну і, звичайно, мій улюблений Самсон, що ослячою щелепою перебив п'ятнадцять тисяч філістимлян. Як я ненавидів ту сучку Далілу, що через неї Самсонові відрізали його довге волосся, в якому була вся його сила, і осліпили героя.
І печально радів я, як відплатив Самсон ворогам, коли відросло його волосся.
Жалко тільки, що він і сам загинув на купах трупів під уламками роздавлених його богатирськими руками колон і стелею храму.
А чудо з ієрихонськими трубами 12, коли від одного їх реву розсипались у прах мури ворожої фортеці і євреї взяли її голими руками...
Мати мене кличе обідати, а я не чую, потопаючи в уявному світі золотої легенди людства.
І от батько мій захворів на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся він зі смертю, а мати сиділа біля нього на долівці і рушником або його шляпою, як віялом, навівала йому свіжого повітря, бо батькові було нічим дихати.
Мати купувала батькові церковного вина. Я це вино потай покуштував, і воно мені здалось таким чудесним, що більше ніколи в житті я такого вина не пив. Тільки коли причащався. Але тоді піп у золотій ложечці давав його так мало, що тільки розчаровано облизувався. Доктор сказав, щоб батько покинув пити горілку, а коли він не кине, то помре.
Батько одужав.
Але горілки пити не кинув.
Якби ж він знав!
Я дружив з сусідськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто я ходив до його кузні і любив слухати, як він весело і віртуозно видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гармані.
Я змагався з своїми маленькими друзями, хто швидше працюватиме.
Ми переносили великими корзинами полову. Я переносив майже бігом, а мене, щоб я працював ще краще, дорослі хвалили:
— От молодець!
— От молодець!
А я стараюсь, а я стараюсь...
Була епідемія скарлатини. Нам у школі зробили прищеплення од неї.
Ми, хлопчаки, хизувалися перед дівчатками, ніби нам не болить, коли голка шприца тонко і гостро входила під шкіру на спині, а дівчатка, коли їх кололи, кривились і плакали.
Ми ж ходили як герої.
У мого друга захворів на скарлатину менший братик. Була зима, і по залізній од морозу землі його братика, хворого, смертельно блідого, повели до церкви, що була недалеко від

читати