Завантажити

мама, повна, струнка, смаглява й красива. Вона була сліпа, та по її очах цього не було видно. Вона дивилась на нас своїми темними безоднями і наче бачила все навколо. Та вона нічого не бачила. У неї в очах була «темна вода».
Я дуже любив її дочку. Тільки мені не подобалось, що вона афішує нашу любов.
Від цього вона зробилась мені противною.
Взагалі мені всі дівчиська були тоді противні.
Я навіть дивувався, як я міг закохатися в цю смуглянку. Але дивно, дівчиська були мені противні, а я в кожному селі закохувався в котрусь з них і вони в мене...
Одного разу ми «різдвували», тобто ходили з зіркою і співали у селянських хатах, а за це нам давали цукерки або гроші. Ми зайшли до однієї хати, дуже бідної хати. Нам відчинила двері дівчинка з таким гарним лицем, що в мене захолола душа від раптового щастя. Я в неї закохався, як блискавиця.
Більше я ніколи не бачив цієї дівчинки, бо ми знову поїхали в Третю Роту.
Всі любові мої в різних селах ніколи не закінчувались і не рослії разом із мною, бо ми переїжджали з села до села.
Ось Звановка.
Я у церкві і закоханий у дочку диякона.
Вона співає у церковному хорі, і коли проходить повз мене, як блідий і скромний ангел, опускає вії і вся червоніє. А мені так таємниче й дико...
XI.
Ось Сьома Рота і також моя любов — дочка диякона. Тільки перша дочка диякона була худенька, струнка, а ця — рум'яна товстушка, як просфора, залита вечірньою зорею, з темними, як і перша, очима.
Звичайно, моя любов до цих дочок дияконів обмежувалась зітханнями і мріями, чистими, дитячими.
Ах, Сьома Рота!..
Вона, як і Третя, на березі Донця, на його правому й крутому березі.
Шумливий ліс п'яно хитається на тім березі срібної дороги в Дін. І гребля, а на ній дядьки в широких солом'яних брилях «водять» у глибокій воді щук.
Вудка туго зігнулась, і волосня от-от розірветься од метань хижака, що проковтнув разом з наживою гострий, смертельний гачок. Як бореться за життя щука! Вона туманною блискавкою протинає глибину і то вправо, то вліво, то вгору, то вниз кидається, як оскаженіла... А дядько, примруживши хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокійно то відпустить волосню, щоб дати умовну волю щуці, щоб вона ще дужче стомила себе, то трохи підтягне, аж поки безсила гроза пічкурів і себелів не віддасться на волю переможця в полотняній білій сорочці з незмінною люлькою в зубах.
Дядьки, мої дядьки!
Як я вас любив і люблю!
Чи, може, тому, що в мене родичі такі ж, як ви, селяни, що спокійно живуть, і працюють, і спокійно вмирають, коли треба, на полі бою, під рев гармат, чи в бідній хатині на долівці під плач і голосіння близьких.
Я пішов по воду до колодязя на перехресті двох вулиць. Але в мене не було бичовки. Підійшли з синенькими відрами дві гарненькі дівчинки, подивились на мене, усміхнене переглянулись. Одна сказала другій:
«Давай наберем йому води». Вони витягли води і налили мені в відро, потім витягли собі...
А я, розгублений і вдячний, стояв і, як зачарований, дивився їм услід, як вони стрункими і загорілими ноженятами не йшли, а пливли над землею, повною веселого і зеленого гомону літа.
Хлопчик нашого сусіди пішов зі мною на Дінець. Після купання він повів мене у вишневі сади над Дінцем. Ми ввійшли в їх райдужне марево од сонця, бджіл і квітів, а хлопчик почав весело і голосно співати, розмахуючи руками і всім своїм тілом, показуючи невичерпну радість життя.
Я йому сказав: «Не співай так голосно, бо почують і наб'ють нас!» Але він почав співати ще дужче.
А потім обернувся до мене і каже гордо і незалежно:
«А що? Хіба я на своїй землі не можу співати?!»
І він весело тупнув ногою по землі, що звучала, як голубий акорд щастя...
Батько і тут був писарем.
Якось на подвір'я правління привели зв'язаного і побитого конокрада. Він лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного. І ніхто йому не забороняв це робити. Навіть співчутливо дивилися на нього. Ви знаєте, чого вартий на селі кінь і як чорно б'ють за вкраденого коня, так б'ють, що конокрад довго після того і не протягне. Але так, як німці-колоністи б'ють конокрадів, ще ніхто з українців не додумався.
У нас їх б'ють дугами, голоблями, а більше кулаками та підборами, а німці б'ють «культурно», щоб слідів зовні не було.
Вони кладуть на землю боком конокрада, і до спини й живота на довжину всього тіла прив'язують дві дошки, потім підводять конокрада на ноги і з розгону б'ють важкою ломакою по дошці спереду чи ззаду. Конокрад у дошках важко гупаеться об землю. Потім злодія, у якого вже одбиті печінки, знову ж підводять і знову б'ють. Ну, ясно, що після цього людині заспівають «Вічну пам'ять» 1 трави і птиці або летючий і хмурий сніг у глухих степах України.
Я дуже полюбив книжки.
Образи Жюля Верна 2

читати