Завантажити

сейбанах, придворні вельможі роз'їхалися по домівках, а прості городяни, натішившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями міста, повертаючись до буденних справ.
З найвищих сановників у палаці залишилися тільки найближчі до султана люди — головний євнух та великий візир.
Кара-Мустафа, поволі походжаючи вздовж вікон, попід крислатими пальмами, що були окрасою великої зали, злився. Ще б пакі Султан не прийняв його відразу, а звелів почекати, поки він трохи спочине. Іншим разом великий візир не чекав би і поїхав би в Ейюб спочивати теж, але дві справи були такі нагальні, що відкладати на завтра він ніяк не міг.
З години на годину, як повідомив нарочний, має прибути з Немирова яничарський загін. Він привезе гетьмана Юрія Хмельницького і його казну. Султан уже дав згоду на усунення його від влади на Україні, а тепер треба домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшні каземати Єди Куле. Тоді можна було б безперешкодно привласнити його багатства.
І по-друге, з Дунаю, від будського паші Ібрагіма, прибув посланець, який привіз нові повідомлення з Відня. Задумавши війну з Австрією, Порта давно пильно стежила за кожним кроком віденського двора. Ці останні важливі вісті теж треба негайно довести до відома падишаха. Тому так нетерпеливилося великому візирові.
Коли маленька стрілка великих золочених дзигарів, що стояли в кутку зали на високому, теж із позолоченими ніжками столикові, двічі обійшла коло, він рушив до султанських покоїв. Назустріч підвівся головний євнух, котрий, мов вірний пес, пантрував біля “порога щастя”.
— Пора! — коротко кинув Кара-Мустафа.
— Я спитаю дозволу, бейефенді, — вклонився той і зник за дверима.
Через якийсь час він повернувся і, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого візира, ще з нижчим поклоном впустив Кара-Мустафу до султанської опочивальні.
Це була велика розкішна кімната. Султан напівлежав на широкій, гаптованій по боках сріблом отоманці, а на килимі, біля його ніг, сиділа молода красива одаліска, грала на лютні і тихо наспівувала італійську пісеньку.
Кара-Мустафа низько вклонився.
Одаліска миттю урвала спів, опустила на обличчя серпанок і зникла в бічних дверях. Головний євнух вийшов теж.
Султан підвівся. На його розповнілому, випещеному обличчі промайнув вираз удаваного невдоволення й досади.
— Великі візирі, мабуть, придумані аллахом для того, щоб султани не мали спокійного життя, — сказав він капризно. — Ти налякав цю маленьку італійську пташину, і вона втекла...
Кара-Мустафа вклонився ще раз.
— Я визнаю свою провину, мій володарю, але, на жаль, і в намісників бога на землі є обов'язки, хоча, не приховаю цього, їх значно менше, ніж у великих візирів... І ці обов'язки змушують мене турбувати мого падишаха навіть у святу п'ятницю.
Султан на знак згоди кивнув головою.
— Ну, гаразд, гаразд... Розповідай, що трапилося!
— Мій повелителю, — почав тихо Кара-Мустафа, — після переможної війни проти урусів...
— Ця перемога дуже дорого нам коштувала, — похмуро кинув султан. — Хай у майбутньому оберігає нас аллах від таких перемог!
Кара-Мустафі не сподобалися ці слова султана, але він зробив вигляд, що не чув їх, і знову повторив те, що сказав щойно. Тільки тепер у його голосі почулися металеві нотки, які він іноді дозволяв собі в розмові з султаном, коли якимось підсвідомим чуттям відчував, що той перебуває в стані душевної млявості і не розгнівається на нього.
— Мін повелителю, після нашої перемоги на півночі ми відразу ж почали готуватися до війни на заході... Зараз настав час приймати рішення. Від паші Ібрагіма є донесення. Наші вивідачі в Австрії сповіщають, що віденський двір теж не дрімає... Імператор Леопольд з благословення папи Інокентія направив послів у Варшаву до .короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз...
— Що? Вони таки хочуть підписати договір?
— Так. До них приєднуються німецькі курфюрсти.
Магомет схопився з отоманки. Повідомлення схвилювало його.
— Ми висічемо їх упень! — вигукнув він. — Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!?
— Однак подейкують, що він зобов'язується виставити сорок тисяч.
— Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня.
— Зате у папи багато золота... Дасть Ватікан!
— Гм, ти маєш рацію... Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?
— Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч... Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок...
— А курфюрсти?
— Ті приведуть тисяч двадцять... Найбільше — тридцять...
— Ну, що ж — тоді кинемо під Відень удвічі більше! — запально, мов юнак, вигукнув Магомет. — І я сам поведу це військо — зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів...
Останні слова султан вимовив уже без

читати