Завантажити

дорога, ледь помітна серед сухих торішніх бур'янів, тонула в синій далечині, і здавалося — не буде їй ні кінця ні краю...
 
ВАРВАРА-ХАНУМ
1
— Нене!
— Чорої Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.
Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби... Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:
— А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!
Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.
— Чоро, ви, часом, не посварилися?
— Так, — тихо відповів хлопець і відвів погляд.
— З-за чого?
Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:
— Не з-за чого, а з-за кого... З-за полонянки.
— З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?
— Так.
— Чого ж ви посварилися?
Чора раптом припав щокою до материного плеча.
— Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину...
— Я знала це, — спокійно відповіла мати. — Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу... Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж...
— Так, вона казала це...
— От бачиш!
— Але це нічого не значить! — вигукнув хлопець з відчаєм. — Вона з ним ніколи вже не зустрінеться... То наша полонянка!
Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.
— А що ж тобі сказав батько? Чора здригнувся.
— Батько! Батько! — розхвилювався хлопець. — На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він — з Немирова... Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою...
— Ну?
Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:
— Мені соромно тобі казати, нене...
Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли. Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.
— Він відмовив тобі, Чоро?
— Так.
— І налаяв тебе?
— Так.
— Що ж він казав — що сам одружиться з тією полонянкою?
— Так, нене... Пробач, що я розповів тобі про це... На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:
— Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?
— Ні, він тут... Скоро прийде... Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич — ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки... А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам... Ти ж знаєш, як це робиться.
— Боже мій! Знаю, знаю... Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців... Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров'ю... — з болем промовила мати.
Чора обняв й.
— Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять... Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!
Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.
— Дякую тобі, синку... Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
— На цей раз — у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто... О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
— І це говориш ти — син мурзи? — здивувалася мати.
— Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
— Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був...
— Дякую, нене, за науку.
— Я хотіла б побачити ясир, Чоро... І ту... дівчину... Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням... Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки,

читати