Завантажити

людолова!
— Рабе! — вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. — Як смієш так говорити?
Але мати притримала його руку.
— Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, — і підвела очі на стрільця. — Як тебе звати, чоловіче?
— Кузьмою Рожковим, ханум.
— Кузьма Рожков... Спасибі тобі за відвертість... Ти смілива людина.
— А ми всі тут сміливими стали, — буркнув Іваник, — бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого не варте, ханум, знаєш-маєш...
— Не звіть мене так, — тихо промовила жінка. — Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.
— Така, та не така! — знову буркнув Іваник.
— Доля і для невільників — а особливо для невільниць — складається по-різному...
— Звідки ж сама? Не землячка, часом? — спитав Іваник.
— З Борзни, коли чували.
— З Борзни? Звичайно, чув... Навіть доброго знайомого мав звідти... Щирий друг ось її брата. — Іваник кивнув на Стеху. Очі Варвари-ханум спалахнули.
— Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю... Хто ж це? Як його звати?
— Семен Палій...
— Не чула.
— Звичайно, не чула, знаєш-маєш... Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.
— Що?!. — Варвара-ханум враз сполотніла і схопилася за серце. — Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..
— Так, Семен Гурко.
— Боже!
У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.
— Непе, що з тобою?
— Семен... Братик мій дорогий! — прошепотіла жінка. — Отже, живий він, живий... А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому... Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!
Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку-землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля. Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім'ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.
— Боже мій, це, безперечно, він! Красень на всю Борзну, музика і співак неперевершений... Чи то ж я побачу його коли-небудь? — лебеділа вона крізь сльози.
Врешті так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв її під руку і повів з двору.
Мурза Кучук прибув додому ввечері. Хоча він, згідно з мусульманськими законами і звичаями, мав чотирьох жінок, по суті, його єдиною коханою дружиною довгі роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домі на березі дністровського лиману, поблизу аккерманської фортеці. Інших жінок він давно відіслав у далекі степові улуси доглядати за численними отарами овець і табунами коней.
Міцний, загорілий на степових вітрах, з круглою голеною головою, що міцно сиділа на жилавій короткій шиї, пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку і, побачивши на отоманці дружину, що схилилася в задумі на подушки, радісно блиснув білими зубами і розкинув руки для обіймів.
— Салям, дорога Варвара-ханум!
Та Варвара не кинулась, як бувало раніше, йому на груди, не почала гаряче цілувати, ба навіть не підвелася з отоманки. Натомість холодно глянула на чоловіка і відвела очі вбік.
Кучук зупинився.
— Люба моя, що трапилося?
За майже два десятки років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту своєї красивої і дуже своєвільної дружини.
— Сам знаєш! — тихо, але значуще відповіла Варвара.
— Що ти маєш на увазі?.. Ще один похід на твою батьківщину? Але ж ти вже повинна б звикнути до цього. Війна — це моє ремесло! Вона приносить мені більше прибутків, ніж скотарство чи рибальство.
— Я вже змирилася з цим...
— Тоді ж що?
Варвара гордо підняла голову, сміливо глянула чоловікові в очі.
— Красуню викрав... Молодої захотілося!..
Кучук деякий час стояв непорушне, жодним порухом не проявляючи своїх почуттів. Однак поволі обличчя його суворішало, ставало непроникним, ніби закам'янілим.
— А-а, он ти про що... Ти даремно сердишся, люба. Мала б до цього часу звикнути, що мусульманам аллах дозволив мати не одну, як у гяурів, а дві і навіть чотири жінки... Ти ж знаєш, що торік Фатьма померла. Отже, я можу взяти собі іншу жінку. Ну, звичайно, старої я не хочу, я віддаю перевагу молодим. Я справді викрав у Немирові одну дівчину. Та що з того?.. Ти можеш не хвилюватися! Я тебе не розлюбив. Ти і надалі залишишся моєю старшою дружиною, матір'ю нашого любого сина Чори, мого єдиного наслідника, якого подарував мені аллах, бо всі інші жінки плодили мені тільки дівчат... Хіба тобі

читати