Завантажити

таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку-гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання... Щоб не так сумувала за батьківщиною...
— А дуже сумує? — спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.
— Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..
— Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.
— Яз радістю приймаю запрошення, — сказав Арсен.
— Я теж, — підвівся Роман. Бей зрадів.
— От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.
Він вийшов.
— Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! — усміхнувся Ракович. — Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!
— Якось обійдеться, — сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.
На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак-Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, .глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур'янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з-під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.
— Вітаю, пані, — сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по-польськи. — Я радий вас бачити знову.
— Я теж, пане... Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак-Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.
Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.
Козакам теж дали луки й стріли.
Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.
Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.
Здалеку, із-за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак. Газі-бей підняв руку.
— Увага! Пильнуйте!
Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.
Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.
1 раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею — друга, третя... Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.
Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідного чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора І Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.
— Стріляй, пане Арсене! Стріляй! — гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.
Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.
— Шкода! — вигукнула з досадою Ванда. — Втекла... А яке розкішне хутро! Як золото!
— Не шкодуйте, пані, — втішив її Арсен. — Тут, видно, такої дичини багато... Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!
— Наперед дякую, пане.
Вони повернули назад. Коні йшли поруч.
— Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? — спитав Арсен. — Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу...
Вандині очі посмутніли.
— Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці...
— Чому ж то?
— Не побачу я більше вітчизни своє!... Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.
— Звідки це пані відомо? — з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'яніле личко жінки.
— Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа... Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі — розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони.
Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч...
— Це так казали купці?
— Ні, я сама так думаю.
— Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?
— Ні. А для чого? — здивувалася Ванда. — Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?
— Пані мудро зробила, — похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді

читати