Завантажити

знаєш? Ти ж бачила!
— Я була в лісі — збирала зілля.
— Та бреше вона,— хльоснув нагайкою Бучек.— Нукери, припечіть їй ноги жаром — це одразу розв'яже їй язик!
Вони схопили жінку попід руки — поставили на купу жару.
Пронизливий зойк розлігся на галявині.
— Куди вони поїхали? Кажи!
— Туди, туди! — затанцювала на жару Тайдолла-хатун. Її підняли, витягли з вогнища.
— Куди — туди?
— На острів,— прошепотіла вона, падаючи на землю.— На острів!
Менгу не повірив.
— На острів? Уплав?
— Ні, там мілко.
Менгу не повірив.
— Не може бути! Ану, перевірте! Кілька вершників кинулись у воду — направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.
— Є! Є! — радісно загукали вони.— Коса! Тут коса!
— Тоді — туди! Вперед! — гукнув Менгу.— А цю стару — стережіть!
Бояісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі — і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.
— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле.— Це я підвів вас усіх, браття!
Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:
— Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам — позаду! Що робитимемо, Бачмане?
Потемнівши на лиці, Бачмаи довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.
— А що тут зробиш? — зітхнув важко.— Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!
Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п'ятдесят...
— Стріляйте! — крикнув Бачман і перший випустив стрілу.
Кілька десятків ворогів упало в воду, інші враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней.
Здалеку пролунав голос Менгу:
— Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псів! Схопіть розбійника Бачмана!
Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крізь верболіз і вихопили шаблі. Баримтачі зчепилися з ними в рукопашну, але монголів прибувало все більше і більше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!
Баримтачі поволі відступали в середину острова, на галявину, де паслися їхні коні.
Розстрілявши всі стріли, Добриня кинув непотрібного тепер лука і витягнув шаблю — зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкіривши зуби і відбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:
— Гар-гарі Назад, назад!
Добриня таки дістав його, коли, повіривши в близьку перемогу, він безоглядно кинувся вперед і заніс шаблю над головою. Тут же він наткнувся на гостре вістря, що прохромило йому горло, захарчав і впав під ноги переможцеві.
Та збоку налетів ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить — і...
Під цей невідворотний удар Добриня встиг підставити свою шаблю. Дві шаблі заскреготали, викресали іскри — і обидві переломилися навпіл.
Монгол ошкірився і потягнувся до шокпара, що теліпався при боці. Очі його зловісне блиснули — він наперед смакував близьку перемогу.
Добриня кинув оком — де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю — і ніколи нагинатися, щоб витягти її з-під мертвого тіла. А ворог поспішає — піднімає свою дубову довбешку, утикану залізними гостряками, ступає крок наперед...
Кінець, думає Добриня і, як вві сні, бачить Качира-укуле, що набігає ззаду на нападника і одним махом шаблі зносить йому голову. Кричить:
— Тікай! Рятуй Янку і сина, якщо зможеш! Бо ми всі загинемо... Тікай! І — прощай! — і знову кинувся в гущу бою.
Добриня відступив у кущі. Ніхто його не помітив і ніхто не погнався. Тут він зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм він залишив її з дитиною на руках у заростях біля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася?
Прогортаючи високий бур'ян і кущі, обминаючи коряві стовбури старезних верб, він рушив обережно. Ніде нікого.
— Янко! — окрикнув упівголоса.— Янко!
Десь почувся шурхіт, пролунав неясний голос, але все покривав гамір бою.
Добриня пройшов до самого шпиля. Ось і ті дерева, в тіні яких залишив Янку, ось і місце, де вона сиділа на кожусі, годуючи дитину. Але знову — ніде нікого!
По серцю прокотився холодок.
— Янко! — скрикнув дужче, стривожено. І тут із гущавини, прогортаючи туге гілля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.
— Добрику? Ти? Ми тут! — Вона гримала Дмитрика, що заснув у неї на руках.— Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться — жах!
Добриня схопив дитину.
— Тікаймо звідси! Швидше!
— Куди?
— Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бій уже затихає, і мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий.— Він оглянувся довкола.— Поліземо на скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас відразу знайдуть!
Він рушив довкола

читати