Завантажити

Тясмину. Всі були пригнічені: позаду, в турецьких руках, лишалися руїни Чигирина, лишалася половина української землі — Правобережжя. І хоча воєначальники, рядові козаки й стрільці розуміли, що це ще не поразка, що поки існує боєздатне військо, доти є надія на щасливе завершення війни, все ж кожен відчував провину і перед вітчизною, і перед загиблими товаришами за цей відступ.
Вранці хан Мюрад-Гірей зразу пронюхав про те, що уруси відступили, і з кримською і ногайською ордами кинувся навздогін, напав на праве крило козацьких полків, сподіваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетів і пістолів, татари, озброєні переважно луками й шаблями, відхлинули назад, утративши чимало воїнів, а з ними — й надію поживитися багатим обозом противника.
На поміч ханові незабаром прибули спагії, волохи і загони арабської легкої кінноти. Раптовими нападами вони шарпали ар'єргарди відступаючих. То тут, то там спалахували короткі кровопролитні сутички. Обидві сторони несли відчутні втрати. Весь шлях від Тясмину до Дніпра був усіяний трупами.
Позаду з основними силами поспішав Кара Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, він сподівався вщент розгромити урусів і переможно закінчити цей важкий похід на північ. З Стамбула його вже квапили, підганяли, бо назрівала велика війна з Австрією.
Надвечір обидва війська зупинилися. Російсько-українське уперлося флангами в береги Дніпра й почало спішно окопуватися на високих горбах. Турки мали намір з ходу скинути урусів у ріку, та, зустрівши рішучий опір, відступили трохи назад і смерком зовсім припинили бойові дії.
В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогні: кашовари лагодилися варити вечерю і водночас завтрашній сніданок. Форкали стомлені коні. На узвишшях бовваніли вартові.
Стрільці, драгуни, козаки й військова обслуга — їздові, фуражири, маркітанти, цирульники — цілу ніч копали шанці, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кілля, щоб спинити атаку ворожої кінноти, підвозили порох, ядра. Жоден воїн не лягав спати. І хоч ніхто не підганяв, усі працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить від того, як буде укріплено табір.
Козаки, крім того, за своїм звичаєм, нарили вовчих ям, а позаду шанців щільно поставили вози з націленими вперед голоблями і дишлами. Для кінноти це були майже непереборні укріплення. Та й піхота штурмувала їх з великими труднощами.
На ранок табір став міцною фортецею.
Зі сходом сонця турецьке військо перейшло в наступ. Бужинські поля і придніпровські кручі сколихнулися від гуркоту гармат. Чорні бомби з тліючими гнотами важко падали на землю і рвалися страшно, громово, здіймаючи вгору стовпи вогню, піску і людського м'яса.
Кара Мустафа скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з російськими військами, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусів.
Тисячі ворожих піхотинців з диким ревом кинулись на штурм земляних укріплень.
Лубенці лежали в щанцях у три ряди: задній ряд заряджав мушкети, середній — передавав передньому, а також при потребі заступав убитих і поранених, а передній вів безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошені кулями, провалювались у вовчі ями, натикалися на гостре кілля. Все більше їх корчилося в передсмертних судорогах.
Але ззаду напирали нові лави. Блискотіли проти сонця шаблі і ятагани, шелестіли на вітрі знамена, заклично виспівували ріжки і зурни, тривожно гриміли тулумбаси. А над усім —нелюдський крик: “Алла! Алла-а-а!”
Залишивши Романа в полковому шпиталі, що містився внизу, біля Дніпра, Звенигора пристав до своїх земляків-лубенців і тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивізією Гордона. Його сусідом ліворуч був дядько Іваник, а праворуч — Кузьма Рожков. Визволення Романа і героїчна смерть Гриви зблизили запорожця зі стрільцем, і вони, скориставшись сусідством своїх частин, залягли в шанці поруч. Добре мати в бою сміливого і вірного товариша!
Перші атаки турків захлинулися. Кинувши вбитих і поранених, яничари відкотилися назад.
Іваник потирав руки, радів.
— А, матері вашій ковінька, тікаєте! Дали вам джосу, знаєте-маєте! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозі, — тут вам і смерть буде! — Він погрозив маленьким кулачком. — Не на таких напали!
Звенигора і Рожков лагідно підсміювались над задерикуватим козачком. Хтозна, як поведеться безсилий Іваник у рукопашному бою, а стріляє він досить влучно.
Після короткого перепочинку турки знову пішли в наступ. Ударили тулумбаси — і темні ворожі лави несамовито понеслися на сердюцькі шанці, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибоєм. Залпи з мушкетів не спинили їх. Зав'язався рукопашний бій.
Озвірілі яничари з вереском налітали на сердюків. У шанцях, на горбах, поміж возами тисячі людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенці стояли безстрашно, ні на крок не відступали назад. Поряд з ними — стрільці Гордона.

читати