Завантажити

сам пішов?.. Ні, Арсене, наще місце тут!.. Глянь — як напирають, кляті!
Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою і рушив за ним.
Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ шаблі і хрипіли конаючі, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лізли по драбинах, якось . в'яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо-дике, протяжне “алла”. І в цей час до генерала Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.
— Пане генерале, пане генерале!
— Ну, що тобі? —повернувся до нього генерал.
— Наказ головнокомандувача князя Ромодановського...
— Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?
— Таємним ходом. Ледве проліз...
— Які ж втішні новини ти приніс, козаче?
— Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане генерале! — І він подав пакет.
— Що? —вигукнув генерал Гордон. —-Ти при своєму розумі, козаче?
Сердюк спалахнув.
— Це наказ головнокомандувача...
Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа Ромодановського. Гнів розпирав йому груди.
— О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті... Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!
Безтямним поглядом він обвів присутніх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:
— Це наказ головнокомандувача. І князь просить не зволікати з його виконанням, генерале!
Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Звенигори, обняв за плечі. На білій пов'язці чорніла кривава пляма.
— Як же це, Арсене? — прошепотів. — Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?
Звенигора теж тремтів од обурення.
— Справа не в нас... Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося — турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю... своїми руками... висадити в повітря... Здати... Боже, що скажуть люди!
Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба.
Чекали, що скаже генерал.
Нарешті, він струснув головою, промовив: я
— Ну, що ж—думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте по стінах: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! — Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. — Рожков, доручаю цю справу тобі... Послужи, голубе, ще раз вітчизнії
Але якщо не хочеш...
Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
— Дякую, генерале!
Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
— Дозвольте і мені разом з Кузьмою, пане генерале... Один добре, а два краще: все може трапитись...
— Гаразд. Ідіть. | Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни. Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замка. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.
Було дивно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана, —то турки, підбадьорені тим, що уруси не стріляють із стін, посилили натиск.
Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців-аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк. |Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім'яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.
В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана — піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.
Звенигора схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся—турки запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.
Палаюча стайня освітлювала усе довкола.
У мерехтливо-кривавому світлі пожежі Звенигора раптом уздрів генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко біг до порохових погребів.
“Божевільний! Загине!” — майнула думка, і Звенигора, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.
До погреба вони прибігли майже одночасно.

читати