Завантажити

* * *

І ранок піде,
І день піде, і вечір.
І біль піде.
І рік, життя,
І вік, і всесвіт піде в себе,
Стиснувшись у кулак
Часу і простору,
і гримне вибух,
і знову ранок,
і хлопчик
(мабуть, я)
втупить налякано-радісний погляд
в сріблястого дюралевого птаха,
що за єдину мить
перекреслить небо;
він побіжить у повітку,
де пахне батьковим потом,
сосновими стружками
і сірими цвяхами,
і буде,
поки насувається вечір,

майструвати крила.

* * *

Я у лісі годинника загубив,
І з інерції збились штаби.
Хоронили дуба дуби,
Та хрестили гіллям лоби.
Схоронили дуба дуби.
Та пенька свіжозрізане плато
Заклика до відплати.

* * *

Як було мені мало віку,
Став перед очі мені метелик.
Великий метелик краси чудної.
Полетів він попереду,
І побіг я за ним.
А в мене ноги ще слабкі були,
А метелик дужий був –
Та мені подобалось бігти по луках,
По траві, по росі, по воді.
Бо дуже хотів я метелика мати.
Метелик вів мене – мої ноги міцніли.
Я впіймав недавно його.
А метелик раптом гусінню став,
Й почав яблука гризти
Душі моєї.

* * *

На озері не сплять очерети
В крутої хвилі у полоні.
І вітер у плащі-болоньї
З них перевесел накрутив.
Гайнув невидимий. Нема.
Й мені до скону, мабуть, стане
Вузлів розв’язувати тайни
Одвічні, як Волинь сама.

* * *

Хто народиться – той помре.
Скількох народжено – стількох поховано.
В «Грампластинці» старий Гомер
Слухав сонати Бетховена.
Слухав Гомер, слухав,
Пальцями по прилавку стукав.
Пливла невідома музика з чорного диску.
І не близько була вона, ох, не близько.
Мабуть, я вчасно помер,
Подумав Гомер.

* * *

Як відсудило, відстудило,
Як день за пагорбом погас,
Нагально віддзвонив будильник,
Зазначивши минулий час.
І можна кидати каміння,
Плювать на теплі ще сліди,
І, протираючи коліна,
Вітати праведні суди,
І шепотіть до себе тлумно,
Зв’язавши тінь нових чересл:
«І так було багато шуму,
Йому все ‘дно іти на хрест!»

* * *

Ну, що,
моя мамо кохана?
Вийди на вулицю
в осінній плач:
доля моя поскакала
на красному
коні,
про якого колись
я пісні співав.

* * *

Жовтневі яблука холодні,
Тверді морозом – на колись,
I клени в сквері, як холопи,
Гарячим літом упились.
Вони у присмерку ще світять,
Одягши лампи поверх крон,
І наше яблуко ще свідчить,
Що сік – не сік, а перша кров.
Воно кружляє, мов планета,
У пальцях, двадцяти на двох,
Що не сплітаються в тенета
За браком досвіду й ниток.
Зерно б’є яблуку у ребра
І стигло проситься назовні.
Ось під зубами плід той репне
Їм дасть подихати озоном.
Якому пощастить на виріст,
Тому буть скльованому тричі,
Ах, на твоєму платті виріз,
Як Африка, несиметричний!
Планета меншає і вужча,
А клени ближчають і гаснуть.
І морок зірочкою Вужа
Над краєм неба пише гасла.

* * *

Якими до коханих ми приходимо?
Прямуємо чи крадемось приховано,
Як пси гулящі йдуть додому вдосвіта? -
І з нами йдуть принишклі тіні досвіду.
Бо досвід наш – не чоботи розвалені,
Його не скинеш за порогом, ні...
Горять свічки останні над столицями,
Останніми казками-небилицями,
Але кому заплатимо сторицею
За тіні зайшлі над святими лицями?
Ці тіні падають на губи – вже останнії,
Як поїзд уривається на станції!
Й минувшина іде пероном від вокзалу:
Що намовчали ви, що наказали ви?..
Пробач мені за тиші половинність.
Легка біда – лиш важчає повинність.
Легка вода – ковчега не знесло,
І не переламалося весло.
Але вже не засяє во сто крат
Єдина, як вершина Арарат.

* * *

Затишшя перед віршами,
Як тиша на війні,
Набоями обвішане,
Проходить по труні.

* * *

Вже осінь ходить попід вікнами,
Немов самотня жінка зріла,
Що перед очі стане інколи,
Махне прощально й знову зрине.
Прокотить зливою журливою
І захлинеться в листовії,
Немов між пальцями жарина,
Що запече, то знов зотліє.
Дощем пробарабанить пізно,
На чорнім склі, як тінь, зависне,
Як недоспівана ще пісня
То десь у далечі, то ближче.

* * *

А осінь тихо стеле срібний міст,
Зшиває павутиною огріхи.
Маленьке серце лісу я приніс,
Заховане у перламутр горіха.
Таке маленьке в пазусі тепло.
Мина більча галяву із корзиною.
У дядька-дуба в пазусі дупло,
А в нім припаси на всю зиму.
Пісня
Не зима холодна
Виглянула, люта –
На траві полотна
Білим снігом ллються.
Щось ворожать руки
Сонцю угорі –
Полотно на луках
Білять матері.
Як останнє літо
Проводжають в путь.
Он вони над світом
Рушники несуть.
І немов бинтами,
В світанковій млі
Пов’язала мама
Боленьки землі.

* * *

Важко зустріти мить неминучу таку,
Тіні прожитих днів розітерши.
Я хотів би спинитися на останнім рядку,
Що буде для когось першим.

* * *

Вода озерна
Уже за ревом,
Де ти – зорею,
А я – Землею.

* * *

Дорогою вершники
Їдуть у заметіль,
Б’ють підкови по клавішах шляху.
Вікно засніжене -
Танцюють під музику мавки.
(Червона китайка лежить
Біля серця.
Холодні губи).
Гарячі губи розтопили мавок,
І каре око
Пустило сльозу на іній,
А само

читати