Завантажити

Ні, Джек не зменшив настирності в опануванні мистецтва боксу, він все так же із радістю лупив по шкіряному м’ячу і забивав просто неможливі голи, граючи за шкільну команду разом із Максом.
Макс теж продовжував забивати голи.
Більше того, на той час, він всерйоз, не по роках, захопився ще й малозрозумілою для багатьох робототехнікою.
Але...
У дев’ятому класі в їхнє життя, переступивши першого вересня поріг їхньої школи, ввійшла Вона.
Оскільки друзі були однім цілим, вони просто не могли не закохатися в неї разом. Притому, а так як це було вперше, то з усією палкістю хлопчачої душі.
«Ірка!» — по хлопчачому гукали вони її в класі. «Ірочка!» — шепотіли вони її ім’я, зарившись носом у подушки, чи то уві сні, чи то в блаженній дрімоті.
Іра Фадєєва прибула в їхнє життя із села.
Ні, ніякого багатого дяді, щоб владнати її в таку школу, у неї не було. Із рідних тут була тільки тьотя Люся, яка жила в місті, їй і довірили свою талановиту доньку тато й мама. Спочатку тьотя Люся марно вмовляла завуча школи протестувати знання її племінниці — відмінниці сільської школи.
— Послухайте, знаємо ми рівень навчання в сільських школах, — відмахувалася завуч від настирної тітки, — їхні відмінники гірше за наших трієчників. Так, можливо, вони й не винні, що в них один педагог на п’ять предметів. Але який може бути рівень знань? — І за мить продовжувала: — Я все розумію, вам хочеться спробувати. Та чи думаєте ви про дівчинку, який у неї буде шок, коли виявиться після тестування, що вона має доволі посередні знання?
Дійсно, у сільській школі, де навчалася Іра, вчителів було небагато: фізику, математику, англійську мову, фізкультуру і працю викладав директор — Сан Санич — фронтовик, артилерист, високий міцний чоловік.
Іноді в Сан Санича виникало бажання викладати ще й історію, але, оскільки він багато чого зазнав у житті, вчитель все ж заставляв свій розум не керуватися емоціями.
А знав він і справді дуже багато, тому й любив іноді просто погомоніти на уроках.
Тож, коли безперспективний для математики син тракториста, якому майже все було «іксами» та «ігреками», виходив до дошки, не знаходячи навіть слів у виправдання за невивчене домашнє завдання, і мимрив під ніс: «Я забув...», Сан Санич дивився кудись у пустоту, можливо, крізь роки і чи то повчав учнів, чи вголос міркував:
— Пам’ять — надзвичайно важлива річ, яку має людина. Пам’ять творить дива. Якщо ти чогось не запам’ятав, не переймайся. Не переконуй себе у своїй нікчемності. Всі люди мають як достоїнства, так і вади. Наприклад, великий радянський шахіст Альохін міг грати водночас на сорока дошках наосліп, тримаючи усі партії під контролем. Уявляєте? А ось великий російський письменник граф Лев Толстой, навпаки, не відзначався чіпкою пам’яттю. Інколи він просив своїх домашніх перечитати фрагменти своїх же творів і щиро дивувався: «Невже це я написав?» Зрештою, пам’ять просто допомагає нам жити, — вже зовсім відсторонено, розтягуючи слова і виділяючи паузи глибокими подихами, продовжував Сан Санич. — Якби ми щоденно згадували ті невиправні душевні втрати: друзів, рідних — які нам довелося пережити, життя просто стало б нестерпним.
Рятівний дзвінок, здавалося, повернув учителя до реальності.
Та Сан Санич, не зізнаючись нікому, весь час жив у двох вимірах.
Як реальні були ці діти, які незвично тихо виходили із класу, так реальною була і його Танечка — медсестра санчастини, його перша і єдина любов, яка померла у нього на руках в липні сорок четвертого року.
Їй так і залишилося двадцять років.
Вона дивом уникла відправки на роботу до Німеччини, а після звільнення радянськими військами її села, точніше, того, що від нього залишилося, була призвана на військову службу.
Зі своїм убогим нехитрим скарбом: ложка, кухлик, мило та пара комплектів білизни, вона вирушила у свій похід назустріч радості й печалі.
У військовій полуторці, що чикрижила й розхлюпувала навсібіч прифронтову багнюку, вони й познайомилися.
Сашко й Микола були вже досить тямущими фронтовиками — капітанами-артилеристами. Помітивши молоденьких медсестер, Тетяну та Олену, що тільки-но прибули на фронт і саме хлюпали по коліна в багнюці, запросили і втягли їх через борт у кузов полуторки.
Микола був говірким і веселим хлопцем, тож йому було неважко зав’язати щиру розмову і швидко з’ясувати, що вони із Тетяною земляки — із Полтавщини. А Сашко сидів поруч, більше усміхався, аніж балакав, і все дивився на Тетяну і не міг надивитися.
— Не дивіться на мене так, — нахилившись до нього, сором’язливо прошепотіла дівчина.
— А як можна? — здивовано і ніжно перепитав молодий капітан.
— Я не знаю, — зашарілася Тетянка.
— І я теж... — признався досвідчений фронтовик.
І вони змовницьки розсміялися.
Розчервоніла від вітру й розмови скромна полтавська дівчина, яка перед початком війни збиралася вступити до педагогічного інституту, чи то від збентеження, чи від якогось дивного жару, що раптово охопив її серце, стрибнула із

читати