Завантажити

Пролог

… на ті часи диліжанси котилися спокволу, і навіть лічені кур’єрські поїзди рухалися повільніше нинішніх приміських електричок.

Людина сорока років вважалася літньою, хоча офіційна зрілість наставала з двадцяти одного року.

Повітряні кулі і дирижаблі неквапно пливли по небу, а першого аероплану братів Уілбера та Орвела Райтів не існувало навіть у проекті. І музику тоді теж грали повільніше, ніж зараз — аби слухачі могли сповна насолодитися нюансами напів- і чвертьтонів.

Люди, яким вдавалося хоч раз у житті вибратися, як тоді казали, «в екзотичні краї», наприклад, далекосхідні нетрі чи передгір’я Паміру, описували свої подорожі в книгах, і книги ті користувалися шаленим попитом.

Спектаклі в театрах грали з трьома антрактами по півгодини кожен, аби публіка встигала повечеряти і обмінятися враженнями.

Мадам Молоховець у своїй неймовірно популярній кулінарній книзі радила харчуватися… вісім разів на день.

Художники працювали над полотнами по кілька, а то й по кільканадцять років, упиваючись насолодою від самого творчого процесу.

Світ не поспішав, не підозрюючи, що вже стрімко летить у прірву, назва якої — ДВАДЦЯТЕ СТОЛІТТЯ…

…Харківська губернія.

Межиріччя Орелі та Сіверського Дінця за тридцять верст від Ізюму.

Того літа року 1895-го від Різдва Христового Енський окремий полк Всевеликого Війська Донського, як зазвичай о цій порі, стояв під шатрами у полі табором.

Життя тяглося неквапно і без пригод, оскільки командування не схвалювало будь-які неформальні контакти з Ізюмськими гусарами, котрих, за легендою, не міг перепити ніхто.

Черговий день государевої служби добігав кінця. Тож коні, люди і природа поволі лаштувалися на спочинок. Щоправда, в повітрі ще висіла характерна мішанина хтивого іржання молоденьких жеребчиків впереміж із матюгальними фіоритурами вахмістра Рудєнкова, котрий ганив недосвідчених кашоварів. Але усіх зусиль теплого вечірнього вітерцю тільки й вистачило аби разів зо три колихнути імперський та полковий штандарти на верхів’ях щогл у самому центрі парадної алейки навпроти командирського намету.

Нарешті жеребчики вгамувались, а Рудєнков втомився і замовк.

Отоді від тракту і почулося жваве калатання дзвіночків фельд’єгерської трійки. Сплутати цю мелодію з якимсь іншим виїздом натренованому вухові було неможливо, оскільки виключно на фельд’єгерських на дугу, крім двох бронзових «Дарів Валдаю» обов’язково чіпляли ще й центровий срібний.

Трійка швидко домчала від тракту до пропускного шлагбауму і зупинилася. За хвилину днювальні на алейках почали перегукуватися:

— Чергового офіцера — на капепе!

— …офіцера — на капепе!

— … на капепе!

— … капепе!

За кільканадцять секунд за полотняними стінками наметів знову заспівало срібло. Черговий офіцер, тенькаючи острогами, побіг алейками до шлагбауму на в’їзді в табір.

Найкоротшим шляхом, швидким кроком до командирського намету пройшло вже двоє — черговий офіцер хорунжий Клімєнко і хтось чужий, у хромових чоботях із рипом, але без острог.

— Пане ротмістре, — злякано писнув хтось із молодих у сусідньому наметі, —

ану, не дай Боже, війна!

— Тю, зелень пузата! — обурився Рудєнков. І навіть сплюнув. — Щоб ти знав: коли війна, то спочатку козак із прапором верхи, учвал летить через табір. А вже потім приїздять усілякі там на трійках з бубонцями.

Полк принишк у чеканні. Воно тривало недовго. Днювальні знову почали перегукуватися:

— Під’єсаула Полякова до командира полку.

— …Полякова до командира полку.

— …до командира полку.

Аж нарешті днювальний по сотні встромив свою чубату голову в пройму намету і повідомив:

— Ваше благородіє! Миколо Федоровичу! Це вас до полкового… 

За дві доби до того.

Луганськ, повітове місто на сході Катеринославської губернії.

Тиха сонна вуличка на правому березі річки Лугань.

— Прокопівно, а чого це ваших сусідів досі не видно? Сплять, чи що?

— Кричи ще голосніше, то мо’ пробудяться. Чого ж їм не вилежуватися? Це ж не ми з вами. У кого гроші, у того й сни хороші.

— Та які там гроші, Прокопівно, скажете таке. З прислуги самі тільки куховарка з покоївкою, ну ще двірник-хохол.

— А ви самі, свахо, з кого будете? З чухни болотної чи з жмуді білоокої? Сама ж з хохлів!

— Не перебивайте, бо забуду. Про що я?..

— Про двірника.

— Ну я й кажу: такий п’янюга й ледащо, що порядний хазяїн задарма не візьме. До речі, де воно, це одоробло, не бачили?

— З учорашнього дня. Так це ви до чого?

— До грошей, що на ваших сусідів впали. То правда? Чи брешуть?

— А ви як думаєте, свахо? Якщо у людей грошей нема, то нащо їм оту залізну шафу купувати? Капусту в ній квасити, чи що?

— То ж то й, що ні…

— Так навіщо їм залізна шафа?

— Ось! Не інакше, як для великих грошей. От тільки звідки вони у нього взялися? Хіба що хтось хабара дав аби від каторги відкупитися. Хоча — якого в біса хабара! У нас у Луганську під піч залізеш, заслінкою затулиш, даси сам собі дулю — так завтра всі знатимуть! Сама тільки назва, що город. Нема у людей совісті, нема.

— То я вам зараз правду відкрию. Арцимовичі спадок одержали.

— Та не кричіть, свахо. Хоча — і так, напевне, вже все місто знає.

— Крім вас. Либонь давно на базар не ходили.

— Та кажіть же, кажіть, швиденько! Від кого спадок?

— Від брата, котрий у Петербурзі при царі служив.

— Це той, котрий губернатор? Чи як його там?

Відноска: язикаті сусідки все переплутали. Калузький губернатор В.А.Арцимович, один із авторів селянської реформи 1861-го року не мав ніякого відношення до скромного луганського судді Арцимовича.

— Звісно, від губернатора. Бо хто ще стільки заробляє? Кажуть, сімдесят тисяч заповів.

— Правда?

— А інакше — нащо їм ту касу купувати? Досі якось же обходились — а тут каса!.. О, відьма йде! Щас все взнаємо!

— Яка відьма, це ж Дарка-молочниця.

— А я кажу — відьма! У моєї корови вим’я, як у кози, а в її — аж тріскається від молока. Дарино Спиридонівно — драстуйте! Молочко суддівським несете?.. Тю! Чого це вона?

— Голу дупу вам показала? А це ви їй чимсь допекли. Ой! Тільки зайшла і зразу вискочила…

— Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! Повбивали! Ґвалт!

Через годину.

— Панове, проходимо, проходимо, не зупиняємося. Не заважаємо слідчим діям. Проходимо. Ворошилов! Клим! Ти чого витріщився? Я тобі не нові ворота. Я при виконанні. Майстер, либонь, вже тебе обшукався. А ти тут паркани підпираєш і народ збурюєш… проходимо, панове, проходимо, не заважаємо.

Службова депеша-блискавка: «До Новочеркаську у головну канцелярію отамана Всевеликого Війська Донського. Харківське губернське жандармське управління зноситься на предмет встановлення нинішнього місцезнаходження під’єсаула Енського окремого полку Полякова Миколи Федоровича з наступним його відрядженням у розпорядження Харківського ГЖУ в якості свідка по слідчій справі державної ваги. Просимо не зволікати з відповіддю. Начальник ГЖУ підполковник жандармського корпусу Нєволін».

читати