Завантажити

повеселішав. Хмари поволі розповзлися, небо показало кілька блакитних лат, час від часу й сонце почало проглядати і, коли люди з'їли полуденок, стало зовсім гарно та тепло, ніби спочатку осені.
Подвір'я Якова вже повне людей. Дівки, парубки, старші хазяї, навіть старі діди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нічого не порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою клунею, накрив білим настільником і посадив Сергія продавати білети.
Після вийшов до людей і промовив:
— Сьогодні в нашому селі вперше буде театр. Самі побачите, що то буде, а буде то дуже гарне... Тільки той, що хоче бачити, мусить купити собі квиток. Інакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всім.
Всі слухали Володька з увагою, але ніхто не йшов купувати квитка. Сергій сидів за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але ні один не вийшов з юрби за квитком.
Сонце хилилось до заходу. Нарешті десь там, починаючи від «шкальні», заграла духова музика. Веселі, радісні звуки маршу бадьоро вирвались і рознеслись по селу. Затремтіло село, зашуміло, затріщали перелази, замиготіли по всіх городах, по стежках жіночі одяги, і не дійшла музика до Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, ціле село піднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двір залили по береги. Не можна було протиснутись... Але Сергій все сидів перед столом і чекав... Почали потрошечки, обережно підходити... Виймали з вузликів зім'яті марки, питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дівчинка виймає три яйця й просить благальне пропустити її. Друга непевно підходить, довго дивиться на Сергія, довго міркує... Нарешті просить пустити її на борг. Завтра вона принесе гроші. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко.
— То ще ж досить часу. Ще можна побігти додому і вернутися,— каже Сергій. Але дівчина боїться бігти додому. А що як вона піде, а тут почнуть без неї. Вона й завтра заплатить. Хіба ж Сергій не знає її.
Але Сергій сьогодні не знає нікого. Як тільки музика зайшла до клуні, як тільки прорвалась несмілість, як тільки всі переконалися, що нікого не пустять задурно,— навалились до столу всі нараз. Почалась метушня. Задні тиснулись, передавали гроші через передніх. Сергій впевняв, що всім стане квитків, Володько прибіг, побачив таке й побіг шукати ще одного продавача. Знайшов Олега, що приїхав на виставу, і просив його помогти Сергієві.
У дверях клуні стали два здорові, плечисті парубки. Всередині знову два впорядчики. Народ хильнувсь, мов повінь. Володько не встигає давати розпорядки... Одні просяться пропустити їх без грошей, інші щось питають, ще інші скаржаться. У дверях зчинився крик і гамір. Два п'яні парубки лізли без квитків, але їх зупинили.
— Назад! Не бачиш, тут варта?
— Пшол! Що мені варта. Пускай!
І тиснеться далі... Але не встиг дійти до порога, як міцні руки схопили його за комір, і той, мов лантух, полетів на подвір'я. Регіт, крик. П'яний зірвався, кинувся битись, та з'явилось ще кілька впорядчиків, і він відійшов...
Сонце зайшло, засвітились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Більше не влазить. Грає музика. Сцена закрита завісою з ряден. Навколо клуні стоять люди, що не встигли дістати квитка. Малі хлопчики, мов кліщі, повпивались у стіни клуні й крізь щілини дивляться цікавими очима до середини. Інші їх відпихають, бо хочуть собі поглянути...
— Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
— Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
— Тож там ще нічого нема. Сам нічого не бачу.
— Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тільки трошки...
Інші знову дряпаються на стріху або приносять підставку, щоб стати вище й дивитися.
— Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лізеш. Впадемо всі!
Гуууррр! Підстава звалилась, і все полетіло. Починається бійка. Михалко кинувсь на Івана, Іван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на іншого. Вибігає впорядчик і відгонить всіх, бо такий крик, що музик не чути.
На залі гамір, ніби в набитому вулії. Музика тне беззупину. Спереду сидять почесні гості. Он і комендант угорської поліції. Коло нього розложився з жінкою Габель. Приїхала й стара пані Неоніла Адріянівна, мати Андрія Андрійовича. Гольденберги цілою родиною — Мошко, Маня, Рая, Соня, Іцко... Там також місце для панни Галі, що сама не грає, але занята разом з іншими на сцені, там Саша й Лінкерт. Обидва вже встигли випити й мають веселий настрій.
На сцені тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрій Андрійович характеризує, намазує барвами. Володько запізнився, бо весь час бігав скрізь, де тільки треба, прибіг, швидко почав одягатись. За хвилину зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на голові, парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Ніхто його не пізнає тепер. Вуса, чуприна під китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дівчинкою.

читати