Завантажити

А тєпєр гнійот твой дух!
Бєза-абразний труп ужасний,
Пасінєл і вєсь разпух»,
 
— затягнув він низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити.
— Не лізь, Саша! — хрипів Лінкерт.— Не знаєш, що кожне слово моє — рубль царськими або сто міліонів марок жечпосполітих. Я до Володі хотів сказати. Ви, молодий чоловіче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко й глупо помиляєтесь і не знаєте людської психології. Все, що я кажу, так собі — нісенітниця. Розумію, але взагалі зміст у цьому є. Так, так. Я людина широка, російська... От і живи. Ніде й кулаком махнуть. Махнув і одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
 
«Бо-оже, царя храні!» — почав знову Лінкерт. Підхопили Роман і Саша.
 
«Сі-ільний державний, царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам».
 
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Він підноситься, хитається, ніби бажає вихитатись з кореня. Обтяжені яблуками яблуні також хитаються. З села ревуть парубки. Дужі, крикливі голоси витягають під саме небо:
 
«По Дону гуля-я-яєт казак маладой...»
 
З буди виривається:
 
«Ца-ар православний!
Боже, царя храни!»
 
Слова, звуки й ціле довкілля кричать, репетують. «Цар православний!» Вірні, завзятущі його слуги скрізь, де тільки поглянеш, під кожним кущем, під кожною купою, у кожній калюжі. Тікати кудись! Ні! Куди тікати! Стій тут! Мов камінь стій! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить, ніби світло. Так. То світло. Галя й Оля сидять у своїй кімнаті, читають якогось Арцибашева й марять.
Вийшов також Олег.
— Ти тут, Володя? — запитав він.
— Тут! — відповів Володько.
— П'яний? — запитав знову Олег.
— П'яний! — відповів Володько.
— З'їж огірка! Хоч? А я почуваюся добре. От тільки земля трошки крутиться, але ж Галілея за те спалили. Ні?
— Так, Олеже!
— Завжди були дурні, і була темнота, і було світло. Бог сказав: хай буде день, і став день. А після ще проговорив: хай буде світло, і стало світло. І це тривало днів шість, хоча Бог зовсім спокійно міг це все в один день зарядити.
— Ти розважаєш, мов мудрець,— сказав Володько й хотів щось відповісти, але з буди почали гукати:
— Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в поході!
— Ідіть ви до чортової матері,— буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у руці, Лінкерт виплутався з темноти.
— Прошу,— зовсім серйозно й рішуче сказав Володько,— до мене не підходити! Три кроки!
— Панове! Панове! — закричав Лінкерт.— Володя п'яний!
— П'яний Володя! П'яний! — біжить і кричить Роман.— Молодець Володя! Наш! Панове! «Ще не вмерла». Для Володі!
Роман і Лінкерт ревнули «Ще не вмерла», але Володько й Олег покинули їх і відійшли. Ті перестали співати, побігли за ними, Лінкерт взяв Володька за руку і, дихаючи під ніс горілкою, почав швидко говорити:
— Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солідний? Не розумієте жартів? Ви, дивіться! Який-небудь дурачок Ромка...
— Я ніколи не ображаюся,— перебив Лінкерта Роман,— коли це говорить Лінкерт.
— От бачите! Ми розуміємось. Ми свої люди! Нам все ніпачом! Нам плювать на всі закони, на всі правила, на всі моралі! Вузькі міщанські рамочки, забобончики, пампончики, Собакевичі, Манілови — все нам плюнув і стер. Ні, Рома?
— Так, Лінкерт. Ви князь!
— Я ефіопський імператор! Це відомо всім! Місяць робив дурний кравець з Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про місяць! Так говорив Гоголь, так говорив Заратустра, так говорю я, Лінкерт. Розумієте, Володя? А через те наплюйте на все, робіть свій театр, запрягайте оцю корову, збирайте всіх страждущих і плєнєнних... А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягніть його куди хочете. Позволяю!
Перейшли знову до буди. Лінкерт присів до Володька.
— Даремне ви думаєте,— говорив він,— що я проти України. Я є півнімець. У мені німецька кров! У моїх грудях тільки б'ється руске серце, бо люблю широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги.
26
Хахол, мазниця з діда-прадіда! Який він там рускій. І теля може себе таким рускім поважати. У мене бабці, діди все-то звідси, з півночі, від тайги й океану. Цар якійсь моїй бабці наказав взяти собі опричника Лінкерта й та взяла. І я прийшов на світ і став рускій... І люблю свою Росію кровно. За одну распутінську лапу сорок Вашингтонів віддам. Бо я рускій! Так само як Лєнін, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а все-таки руска людина.
І чим далі говорив Лінкерт, чим більше вливав у себе чарок, тим мова його все більше плуталась, моталась у клубок.

читати