Завантажити

може бути? Я... — почав було Володько, але урядовець негайно його перебиває:
— Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розуміти належно. До побачення!
Володько поволі спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким хідничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за містом, коли опинився сам серед широкого поля рідної землі. Сіре осіннє небо, західний вітер, грязька, нерівна дорога. Перед ним п'ятнадцять кілометрів дороги. На щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його підвіз.
Після цього Володькові вже не хотілося більше йти за дозволом, але ж як бути? Невже при першій неприємності, при першій невдачі ганебно відступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до суду? Андрій Андрійович, що сам служив у старостві й добре знає тамошні відносини, сказав:
— Скаржитися на нього марна річ. Кому скаржитися? Він завжди найде проти вас аргумент, знайде свідків, а що ви? Одно, що зробите, що вам після того не видадуть ні одного урядового папірця.
Володько ликнув образу, затаїв гнів, заручився «відповідальністю», що взяв на себе Андрій Андрійович, випросив у батька коня й опинився знов у старостві. По короткій мандрівці зверху вниз і навпаки та після очікування мало не до другої години, Володько довідується, що дозвіл буде готовий завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виході в коридорі Володька зупинив молодий, русявий, з гострим носиком, у гранатовому одязі панок.
— Так ви з Тилявки? — запитався він посміхаючись.
— Так,— відповів Володько.
— І, значить, робите там виставу? — питає той далі. Володько відповів.
— Ви зветесь Володимир Довбенко? — тягне панок все далі.
Володько підтвердив.
— А хто там бере на себе відповідальність? Довідався.
— Ага. Знаю, знаю. Ну, нічого. Дозвіл дістанете... Коли сказав пан референт?
— Завтра.
— Ну, значить, завтра й дістанете. Дуже приємно. До побачення, пане Довбенко.
Панок пішов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на вулицю, сів на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пізно. Кінь зовсім задріпаний, сам втомлений, розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нічого йому не згадував про свої пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарікання, мовчки наївся й одразу відійшов у село.
— Еее,— казала Настя.— Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер... Хто знає, де він ото ходить і що робить. Дома стільки скрізь роботи. Молотилка на носі, гній треба викидати, навіть січки нема кому нарізати. Дрова сама он цюкаю, що мені аж спина тріщить... Коли б хоч сокира людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш...
На другий день за дозволом післали Сергія. Володько мав досить роботи. Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крім того, Сергій має зайти до позичальні перук і взяти їх кілька.
Володько цілий день працював. З ним працювало кілька хлопців, яким пообіцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували лавки, бігали, хвилювалися. Піт густим горохом стікав по чолі, змокріла спина. Працював, як віл, як добрий кінь. Не ходив, а бігав, давав накази, планував, обдумував кожну дрібницю... І до вечора недокінчена клуня обернулася в театральну залу.
Пізно вечором прийшов Сергій. Приніс перуки, барви, все, що потрібно для сцени, тільки не приніс дозволу. Чому? Бо дозвіл ще вчора пішов через «постерункового» угорської поліції.
Нарешті все готове. На «шкальні», на магазині, на Соловейовому паркані коло Гершка розліплені великі плакати. Лапаті червоні літери з велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всіх хатах, на дорозі чи у Габеля тільки й мови що про «театри». Оркестра найнята, хор вимуштруваний, артисти знають свої ролі.
Приходить день вистави. Неділя. Небо зрання похмуре, і час від часу накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дітвори товчуться коло клуні Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жінка гонить їх з подвір'я «під сто чортів», ще навіть Володько не прийшов у село, але скрізь, по всіх вуличках, на перелазах збираються гурти дівчат, хлопчаків, часом і якийсь парубок цікавіший так, ніби між іншим, пройдеться коло Якова й кине кілька поглядів на подвір'я. Навіть і старші, поважні дядьки, що все ще посміхалися «з театрів», все ближче підступають до Якового подвір'я, розважаючи про погоду, врожай і різні селянські справи.
Найкращі дівчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсійова, як Наталка «з тамтої гори», і багато інших повбиралися сьогодні, як на Великдень. Найкращі спіднички, панчішки, черевички, блузки, тоненькі безрукавки, ніби уліті, черевички-човники. Ніби панянки з міста. Що ж. У церкві співають. Треба знати, як між люди виступити.
Вулицею проходять все нові й нові юрби людей, ніби на відпусті. Перед плакатами весь час стоїть натовп. Читають по літерах, що й де написано, розтовкмачують один одному...
На щастя, перед полуднем і день

читати