Завантажити

багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш... А думаєш, коли... То що? Отак одразу в росу їх... Довго той чобіт видержав би тоді...
— Ні. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.
— Ну, то й купляти ще не потрібно. Мені гроші он на викуп купчі, на сплату банку потрібні... Ти ж знаєш...
— Тату!..
— Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублів тобі на чоботи міняти. Ходім!.. Вже пізно...
І батько встав. Володько не хоче підніматися... Пробує перечити...
— У вас же є дрібні...
— Дрібні... Дрібні. То і треба їх ще тих дрібних дома. Он мушу дещо купити і по дрібних.
— Але, тату,— канючив Володько.— Мене так болять ноги... Так болять. А за що ж я ціле літо оті корови пас? — осмілився він навіть такий гострий кинути докір.
Батько скривив уста в подобу усмішки. Це дещо підбадьорило хлопця.
— А я? — сказав батько.— А я за що ціле літо орав, сіяв, косив, до клуні возив? За що — га? Ходімо! Нічого тут гадурати!
Ой-єй! Видно, що з Володькової витівки нічого не вийде. Встав.
— Ет, тату! — вирвалось у нього.— Мені навіть додому не хочеться йти, я ж хочу одні тільки чобітки. Які-небудь, погані, самі найдешевші... Ось війна йде...
— Ет!.. Дурню ти! Війна. Все тобі з війною лізе. Тобі одно в голову, а мені тисяча...
Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Він обережно ступає по камінцях, ойкає, коли попадає на гостріший… Думи його прикрі, докірливі. Так завжди. Бігай, бігай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що... Ну... Хоч до чужих йди...
Батько йде спереду, рівно тримає голову, плечі дещо сутулуваті. Він думає. На чолі виграють зморшки. «Втрата, то втрата... Самого коштували ті корови більше... Але малому чоботи таки потрібні. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом»...
Але вони вже досить далеко від дешевих крамниць відійшли. Вертатися? В інших, що на Широкій вулиці, крамницях дорожнеча... Там хіба сама офіцерня купувати може.
— Одлупити б тебе треба! — чомусь виривається у батька. Він майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну річ.— Ну, то ходім вже... Може, що виберем...
Володько зрадів. Він зовсім не ображений отим «відлупити», хоча і не почуває за собою ніякої провини. Коли верталися на ринок, навіть ноги перестали боліти.
Виявляється, що за зовсім дрантивенькі чобітлята з поганої підробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв «знайомий» жидисько хоче п'ять рублів.
Матвій одразу хотів плюнути, жбурнути ті шкарбуни жидові межиочі і піти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати.
Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна-чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.
Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки... Вже з півтора рубля майже до двох дртягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз...
Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт, і кожний з них видавався йому «зовсім добрим».
Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» — він же це сказав виразно.
При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «Я ж вас ще позаторік знав... Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі?.. А для вас... Для вас у мене півціни... Оці добрі з варшавського юхту... Знаєте їм ціну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього чотири рублі... Їй-богу, це задурно. Поміряй... Малий! Поміряй до ноги... Ну? Ніби на міру».
Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви... Бо і таке бувало... Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.
А Матвій сказав твердо:
— Два рублі й з половиною! Хоч — беру, не хоч — можеш сам у них ходити!
І вийшов. Володько тяжко зітхнув.
— Де ж таки,— звернувся батько до сина.— За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але це чобіт. А то... Тьху, бий тебе всі громи!..
Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.
— Хазяїн! Хазяїн!.. Вернітьсяі.. Ну, платіть гроші... Це суха, кривов'яза жидівочка з крамниці.
— Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?
Матвій вернувся й довго вилічував гроші.

читати