Завантажити

досить літ. Але «старший «шпак» підійшов й повноті під міру.
— Годєн! Кавалерія! Отвалівай!
У Стратона затремтіли уста. Він нервово сіпнув за віжки, і навіть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого ніколи не робив. Не міг ніколи вдарити коня. Кінь мусів бути такий, що від одного — вйо! — йшов.
— Нє бось, атєц! Дєньгі достанеш... Другую лошадь куліш! — говорили йому старшини. Коли від'їхав набік, де зупинялися ті, у яких «записано», до Стратона підійшло багато людей, підійшов Матвій і, не витерпівши, обережно, щоб не підлізти якому сердитому козакові під ноги, підійшов Володько.
— А скільки дадуть? — питали Стратона.
Той часто, ніби соромлячись, кліпає очима й говорить:
— А хто його знає... Ось дали «бамажку»... Йди з нею тепер, домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то...
— Но, то вже ні. Рублів вісімдесят дадуть.
— А все-таки шкода.
— То тепер ще нічого. Ще вибирають... Тепер тільки первий сорт забирають... От що то далі буде...
— Добра не буде... Це знаємо...
Володько в той час уважно розглядає «принятого» Стратонового шпака. Гарний, статечний кінь... Рівний, як панна. Дивиться собі весело і байдуже, високо піднявши легку з нагостреними вухами голову.
Він зовсім, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старій батрацькій кухні. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволік їх.
А тепер ось тут... А завтра? Хто знає. Заберуть, відвезуть у гори Карпати, де «Солдатскіє кості под снігом лежать», як у пісні співають.
І дадуть того шпака якомусь воякові. Той осідлає його і поїде «в атаку». Це, мабуть, не проста річ... А коневі що? Байдуже...
— Гі-гі-гі! — довго і протяжно зненацька загиржав... Кілька разів поворушив гострими тонкими вухами. Ніздрі роздуваються також неспокійно...
«А, може, він також все розуміє»? — думає Володько.— «Може, він чує... Хто його розбере?!»
Додому верталися не всі разом, їхали, хто коли хотів. Коней і возів «приняли» мало. Матвій не втратив ще нічого.
 
III
 
Осінь проходить майже спокійно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пішов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на війну. «Псаломщик» також почав частенько їздити до Крем'янця і також в короткому часі почав відпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг.
Наука Володькові одна забава. Ходить уже з ним і Хведот, пішло двоє дівчат Тарасових — Устя і Мотря. Пішла Кузьмова Ганна, Іванів Хведір, Хомів Олексійчик... Ціла армія школярів з одних дерманців.
Володько «старий» школяр — другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупників. О, ні. У нього торбина набита книгами. Там «Закон Божий». Там читанка, рік II. Там «задачнік» з мудрими задачами на додавання, віднімання, множення і ділення. Там навіть «Граматіка рускаво язика» зі «склонєніями і спряженіями». А щоб більше було книжок, так Володько завсіди брав у книгозбірні якусь «інтересну» книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобі плювак. Сів, прочитав, і є...
Робили школярі війну. По виході зі школи ділилися на германців і «наших» — і давай. Поки ще був учитель, то за війну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хіба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це «бої під Львовом». За германців одерадівці. Ті засідали за хатою старого Соловея, і підходь тільки. «Наші» ведуть наступ. Львів готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й «наші» не дармують. Снігові кулі заліплюють стіни, двері, вікна. Ось бренькнула тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку і, як є, у одній білизні з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовиків.
Ті розсипаються, мов розірвана шрапнель.
— Ааа, руки б вам покорчило! — трагічно-урочисто проголошує старий. — Ааа, сто-сот чортів ув вашу ма'!..— Стоїть, очима сірими водить навкруги, розчухрана його сива грива має на вітрі.
А ті кляті, ті розпрокляті... Доганяй їх. Але коли б тільки піймав кого... О, Соловей жартів не знає. Як звезе кого через спину коромислякою, як обамбурить... Клякнеш одразу до землі.
Але завзяті вояки цього не лякаються. В скорім часі Соловеєва хата перетворилася у неймовірну фортецю Перемишль. Воєнні операції набирають особливого гарту. Збивають снігові «укріпленій», стягають «крепосні орудія». Одерадівці готові життя своє віддати, а не піддатися. Соловей безрадний. Не хватає добірних побажань, босий ганяє по снігу з коромислом... Навіть до старости зі скаргою звертався.
— Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсій. Цей з батьком «на ножах», але далі терпіти нема сили. Бої набирали таких розмірів, що їх

читати