Завантажити

куля не минула,— винесла свій суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.
Ціла Матвієва родина любила Василя, як свого. Сам Матвій радів племінником більше, ніж своїми дітьми. Ніякої справи не було, щоб він не порадився з Василем. І тепер його забрали. За два тижні прийшов лист з поворотньою адресою:
«Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод».
Тепер черга за другим сином Хоми — Ет-тоє — Корнієм, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Іван Кушка, а далі Запорука Кузьма і Стратон. Обидва однолітки синьобілетчики. Гнидка, хоч і молодий, але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має білий білет, хіба в «не-строєвую роту».
Мирон і Василь попали в один полк і навіть в одну роту. Писали, що «дуже гонять», бо за три місяці мають відставити їх на «германський фронт».
Пішла також мобілізація на вози та коні. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребці найліпші, найкращі на цілім хуторі.
Десятник обійшов усі хати і наказав такого-то числа усім їхати до волості. Була то неділя — гарний, соняшний осінній день. Ворота кожного подвір'я відчинялися і з них виїжджали підводи. На вигоні збірка. Довжелезна черга возів, а спереду староста і один стражник. Вози і коні кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвій і колеса поміняв. Дав старі, розхлябані. На коні портяні, від Бог зна коли заховані, шлеї напаяв. Шлеї вузькі, тиснуть коням шиї, але якось видержать.
Коли сонце піднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвієм їхав також Володько, щоб «на возі посидів», їхали до Білої Криниці через поля, через «казьонний» ліс.
«Зборний пункт» призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шістнадцять сіл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,— вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема ліверантів10, запалу, биття в долоні, могоричів. Кожний, хто має ліпші коні, потерпає, що розлучиться з ними, як стій та й дивись.
— Ех, дядьку Стратоне! Підуть ваші шпачки «нємца воювать»... — підходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по їх тлустих задах...
— Ну, що ж,— розводить руками Стратон. У очах його видно біль. Коні любив над усе. Ще в Дермані на «трьох десятинах», і то добрі муцики держав, а тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебеді, вигинають. Матвієві також «нічого собі», але одна сіра кобила ще молода, а карого коня можуть записати «в обоз». Стратонові «в кавалерію», напевно, підуть.
По середині площі мобілізаційна комісія. Села під'їжджають по азбуці. Так само й окремі господарі. До Тилявки черга прийшла аж пополудні. До того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч правда здалека, військові казарми, ходив до цегельні з височенним комином. Коло Матвієвого воза ціла зборня. Гуторять про війну. Вже, кажуть, Гнат Чорноокий, швагер бабиного Івана, ранений прийшов «на поправку». Куля попала йому в праву щелепу, вибила кілька зубів, але кість якось лишилась ціла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бій. Кинулися на австрійські окопи, вибили з них «панів» і заняли. Стрілянина втихла. «Солдати» відпочивають. Гнат лежав догори і курив цигарку. І тут проклята куля якось в самий окоп, ніби з неба, бацнула.
Володько слухає такі оповідання з насолодою. Він уявляє собі бої, наступи «наших», мертвих, ранених...
— Ах, що того отією залізницею вчера повезли... Що його повезли. Тридцять еталонів ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалічать народу,— говорив якийсь місцевий дядько.— Що тобі день, що ніч,— продовжував він,— усе безупинно везуть: туди здорових, назад калік.
— То звєсно! Війна...
— Тилявка! Тилявка! Наступай! — чути викрик старости. Дядьки уривають гутірки і спішать до своїх возів.
— Андрущук Полікарп! Скорей! Мігом!..
Андрущук Полікарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за віжки, цвьогає батогом по конях і під'їжджає...
Руки його тремтять, сидить напружено. Коні його і не злі, і не добрі. Підходять військові, міряють зріст, дивляться на зуби, випробовують силу ніг.
— Нє гадітся! Паєзджай! Слєдующій!
«Слєдующій» Антощук Петро. Попередній тим часом дістає посвідку, що відбув мобілізацію з поміткою категорії його коней.
Матвій часто протискався наперед, щоб побачити, які коні приймають. Виявилось, що такі, як його, не підходять для війська. Поки що це перша мобілізація і вибирають самі найкращі.
— Довбєнко Матвей!...
— Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спішити, бо ще дуже багато людей. Хто під'їжджає повільніше, того підгонить нагаєм козак. Володько сидить на возі за батьком.
Коні тільки поміряли. Не підходять. Малі. Далі не дивилися. Віз не годиться.
— Отвалівай!...
Дещо гірша доля спіткала Стратона. Його зупинили надовше. Міряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надія на те, що «шпак» не має ще

читати