Завантажити

що ця дівчина мені подобалась, і не лишень як землячка, людина, але й як жінка. Моя стриманість, це був вищий закон, можливо, найвищий, це була тільки Лена. Але Катруся була на досяг руки, ніби сотворена для цієї драми, повна, розцвіла, соковита, здорова. З її великим почуттям порядку, побутової стрункости і чистоти, вона давала сильну поживу фантазії і було б грішно заперечувати її принади. Я любив її мову, її стримане слово, делікатний тон. Ми говорили не про книжки, чи мистецтво, чи політику, а про наше минуле, теперішнє, щоденне й буденне, про хліб і сіль, про тепло і порядок.
Другого вечора ми знов їхали разом відвідати пані Сомерсет. Але ми не могли її бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати візитів. Ми тільки передали їй китицю квітів з допискою побажання здоров'я і від'їхали. На цей раз автобусом. В дорозі Катруся глянула на мене нерішуче і обережно запитала: — Чи ви не будете гніватись, коли я вас щось попрошу? — Чи щось аж таке, іцоб гніватись? — спитав я з ноткою кокетства. — Досить таке, — сказала вона. — Чи я міг би гніватись на вас взагалі? Вас щось бентежить? — питав я далі. Вона дивилася вниз і мовчала. — Бентежить і то досить, — відпоріла вона по хвилині. — Отже я чекаю... Цікавий... — казав я заохотливо. — Це може... Я знаю... Може це не добре... Я розумію. Але минулої ночі я так мучилась. Я там сама! Я боюсь! Я боюсь! Той дім... Великий, старий... Стільки речей.
Я її розумів. Вона мала причини для такої мови. Будинок виглядав містерійне, тиша, старі по стінах портрети, екзотичні маски, таємничі двері. Ні, це не була якась гра, мене хвилювала правдива непідробленість її збентеження, я розумів глибоко її делікатне становище і я лиш намагався не потрактувати його вульгарно. — Ви боїтесь? — зводив я це на жарт. — Завжди, — казала вона. — І сама не знаю чого. І колись... Дома... Боюсь темноти.
Мені пригадалося, що ми всі боїмось темноти, що це безмежна порожнеча, надмірна ділянка небуття, домена демонів і смерти. Цього вечора ми вечеряли з Катрусею разом, у тій самій ясній, білік, затишній кухні. На цей раз Катруся оповідала мені про свої Карпати. Де це є? Я дістав атляс і знайшов ті гори, це їх південний схил по річці Тисі, маленьке містечко в зеленій долині. Її батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано послом до парляменту, за короткий час України він був високим урядовцем шкільництва, за мадярів його було арештовано, але випущено на волю і він знов учителював. За совєтів, його ще раз арештовано і вивезено в Сибір... Звідки він не вернувся. Вона ж з матір'ю і меншим братом, через Будапешт і Відень тікає до американців, по дорозі їх переймають червоні партизани, вона випадково виривається з їх полону, але тратить матір і брата, про яких до цього часу нічого не знає, що з ними сталося, залишилася сама, дісталася до таборів ДіПі ітд.
Та сама шорстка дія, одна з мільйонів, така знана і така зрозуміла. І ось ми тут, у цьому таємничому будинку, що його будували такі ж, як і ми несподівані люди, які мали свої проблеми і прийшли з-за моря. Ми є шматки родин, залишки бурі, жертви епохи. Хто і куди нас післав? На чий наказ?
Цієї ночі я залишився тут наніч. Мешканці колишніх таборів, відвідувачі бомбосховищ, пасажири переладованих потягів, втікацьких пунктів, еміграційних кораблів, ми не сприймали і цієї необхідности аж дуже драматично. Скільки разів ми їхали забитими темними потягами змішаних у купу чоловічих і жіночих живих тіл, скільки разом валялися по різних розбомбованих станціях без надії на дальші можливості руху, скільки вистояли, тіло-до-тіла, у глибоких, бетонових бункерах, під канонаду бомбардувань. Катруся, розуміється, мала збентежений, зніяковілий, розгублений вигляд, її очі злякано бігали по всіх речах і не знаходили певної точки опертя, але взагалі вона трималася стійко і мене лиш дивувала її моральна сила і її незасмічена чистота. Вона заклопотано показала мені гарно прибрану, простору з великим розстеленим ліжком, кімнату, на стінах якої висіли старі гравюри в прекрасних орамованнях, зі старим, втоптаним килимом на помості і високим вікном, завішеним тяжкою блідо-жовтою заслоною. Я почував себе дуже звичайно, здавалося я дома, нічого мене не непокоїло. Ще коли ми проходили коридором верхнього поверху, я ще раз звернув увагу на солідні, брунатні двері, за якими, я знав, була бібліотека, яку мені дуже хотілося бачити. Я дозволив собі запитати Катрусю, чи було б це можливо. Розуміється! Чому ні. Вона відчинила ті двері, засвітила старовинного стилю люстру і перед моїми очима відкрилась незабутня картина — сливе три стіни від низу до верху заложені книгами, картами, бюстами. Збоку стояв масивний, дубовий стіл з великим глобусом і два старі, тяжкі, шкіряні фотелі. Я, мабуть, мав дуже здивований вигляд, коли Катруся запитала: — О! Вам подобається? — Навіть дуже, — відповів я. — То я скажу пані і ви можете тут бувати частіше. — Дякую, — сказав я. Скористаюсь з нагоди.
Тієї ночі, пригадую, мені навіть снились

читати