Завантажити

ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба його подвоїти. Математика любить курйози. По новому році мушу це випробувати.
 
II
Моє перше Різдво на цьому новому анахоретському місці пройшло тихо, осамотнено, скромно. Ніяких ялинок, ніяких дідів Морозів, ніяких навіть привітань. Мої знайомі були збиті з пантелику моїми змінами адреси і виїзду на цю провінцію, а я, звичайно, не придавав цьому великого значення. І, розуміється, я думав про Лену. Минулими роками ми мінялися привітаннями, я висилав їй щось вишукане з ілюстрованих журналів і скомпоноване у певну цілість з кількох ілюстрацій на тему Різдва. Переважно це були картини загостреного чуттєвого вислову, які мали б характеризувати мої до неї відчування на тлі наших взаємних стосунків. Вона ж, звичайно, присилала мені пречудові, абстрактні зарисовання власної композиції з улюбленою її тематикою народження в релігійних версіях. Але на цeй раз між нами запанувала глибока мовчанка. І з моєї вини. Я просив її не висилати святочних привітань... Просто тому, що не маючи ніяких інших контактів, таке привітання прозвучало б банально і лишень ображало б мої по чуття.
Але я багато, без перерви, наполегливо про неї думав. Я мав три дні вільних, у моїй хаті було тепло, ніякі зовнішні витівки зими не мали до мене доступу, я лежав у піжамі і домашньому халаті на канапі і під шум вітру за вікном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до дому, янголе", що у мене не виходило, бо на перешкоді була Лена. Наше знайомство, наше Сімко, наші пригоди, наші більші і менші зустрічі, епізоди, деталі, і чим більше про це думав, все більше і більше жалів, що їі немає зо мною у цій затишній хатині. Яка це була б ідеальна, неповторна комбінація таких двох вийнятково загострених течій чуття. Від цієї уяви у мене крутилась голова і не хватало уяви. Я впирався поглядом у голівку Нефретете. або зривався, хапав то тографію, що стояла на моєму нічному столику, ту саму, яку я зробив одного разу, ще коли Лена мешкала при вулиці Шша, у домашньому робочому халаті, у стоптаних виступцях, з рукою піднятою догори, якою нона притримувала розпатлано вітром волосся. Вона була так близько, так близько, ось вона на тому клаптику паперу, її приплющені, не звиклі до гострого сонця, сірі, плятинові очі. І той її гнучкий, високий, довгий стан, що так чарівно умів вигинатися у ритм музики чи любови... І в такий час мені здавалося, що наш розрив не реальний, що він неможливий, що ми не розійшлися, а лиш розірвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час вона так само, як і я у тоні і ритмі тих самих думок і уявлень. А коли я намагався уявити її подружжя і її чоловіка, невідомо чому був переконаний, що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був мій культ — дуже живий і дуже переконливий; він виповняв всі мої атоми і всі мислі. Вона мешкала у тій другій золотій кімнатці, де на стінах висіли три її мальовані гострими мазками кольорові візії, до яких я іноді торкався пальцями, щоб відчутії напруження її думки.
Не мав я рухливіших контактів і з пані Сомерсет. За нашими правилами, це свято було інтимним святом родини, ще перед тим, вона переслала мені, як звичайно, Катрусею, шматок дуже солодкого родзинкового печива, а я натомість вислав їй дуже пишну осріблену, з краєвидом романтичної зими, картку. У день Різдва на її подвір'ї і в її домі було також тихо, від полудня почав падати традиційний, різдвяний, лапатий сніг і широке гілля наших чудових сосон почало одягатися у білі, ватові рукави. Було тихо, справді тихо, божесько тихо. І коли пролітав десь там далеко вечірній потяг, ціла долина здовж озера гриміла громами, ніби у цій тиші проїжджав по сірому небі сам творець грому і блискавки у всій своїй громотворчій подобі і могутності.
Зате Новий рік видався у мене на причуд бурхливим, своєвільно-розгульним і безконечно радісним. Сам не вірив, що у моїй господі може таке статися. Я запросив Боярів — Михайла і Марту, я запросив молоду пару, яка переїхала недавно сюди аж з Едмонтону і яких я знав з нашого табору в Европі, а також, розуміється, я запросив Снилика, але на цей раз не самого, а з його нареченою. Зі Сниликом не була легка справа, він наполегливо кликав мене на забаву до клюбу торгівців, що недавно заснувався, але я вперся і це вирішило. До цього часу я лиш між іншим догадувався, що мій приятель, цей добрий торгівець реальностей, має також цікаву, повненьку, рожевощоку чорнявку з далеких прерій Саскачеванщини, яка прибула до наших берегів, як і ми самі, шукаючи фортуни, і зачіпилася за такого солідного кита торговельного царства, яким без сумніву є наш шановний друг. Взагалі Снилик розцінювався на біржі наречених дуже високо і не мало наших чудових емігранток попекло свої пальчики на цій операції, але чорнявка з далекої Саскачеванщини мала більше щастя і можливо тому, що за нею дось там за обріями лежало дві секції фармарського лану, вкритого золотою пшеницею, якого вона була єдиною спадкоємницею. Зрештою, це могло бути лишень невиправдане

читати