Завантажити

сходах вгору, Лена зосталася біля телефону. Двері її кімнати були відчинені, було душно, вікно на город відчинене також, і коли я глянув вниз, побачив Зіну і Трухлого, які мальовничо лежали на травнику. Я швидко відступив від вікна, не хотів, щоб вони мене бачили, намагався прийти до нормального вигляду, і в той час непомітно появилась Лена — розчервоніла й сяюча. — О, як це гарно! — викрикнула вона захоплено, чого з нею рідко траплялося. — І скажіть, що з вами?
— Що робить тут Трухлий? — запитав я гостро й несподівано.
— Мабуть те, що й ви. Залицяється. Зіна має сьогодні пів дня вільного.
Лена дивилася на мене здивовано, мені здавалось, щиро, намагалась вгадати, що справді сталося, щоб могти відповідно реагувати. Вона мала дар відчувати людей і вгадувати їх думки. — Ви вчора дзвонили? — запитала вона спокійно.
— Де ви були?
— Що за тон?
— Я вас питаю.
— На Сімко, — відповіла вона вперше прямою відповіддю.
— З ким?
— О, з ким... Ні з ким. На котеджі Лисого. Ви ж знаєте Лисого. З УНО, що має готель на Бей. У нього на Сімко гарний котедж.
— Що ви там робили?
— Купалися.
— Вечором?
— Чому не вечором? Найкращий час для купання.
— І Трухлий був з вами?
— О, Павле! Що з вами? Розуміється був. Це ж... Як вам не соромно! Він же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. І між іншим, Лисий хотів би і вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотіли б? Допустимо в суботу.
З кожним її словом мені відлягало, ніби біль голови після аспірини, робилося ясніше і лекше, я шукав відповіді на останнє питання, але Лена перебила: — Але ж ви голодні! Хочете? Я маю.
— Ні, дякую.
— Маєте недобрий настрій.
— Бо мав недобру візиту.
— У зв'язку зі мною?
— Можливо.
Її погляд зраджував зацікавлення, на устах тремтіла іронічно-вдоволена посмішка, очі міряли мене знизу до верху, але не питала нічого. Я стояв перрд нею зніяковілий, дивився їй у вічі і мовчав також. Вона легко, криво посміхнулася, підійшла до мене, театрально піднесла свої довгі, нагі руки, заложила їх мені за шию і легко, ніжно, з тією самою іронічною посмішкою, поцілувала мене в уста. І запитала по німецьки: — Варум зінд зі зо безе? — Я посміхнувся, обняв її і пригорнув до себе. — Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, — казала вона і намагалася визволитись з моїх обіймів. — Хочете говорити по німецьки. Або по російськи? — казала вона. — Яка вам з цих двох мов більше подобається?
— Навіщо вам це треба знати? — запитав я.
— Ні-на-віщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кількох мовах, чи це не гарно?
Я не міг позбутися підозрілого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробовує, робить допит і хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не міг бути одвертим, а разом не хотів видаватися недовірливим, що мені не легко вдавалося і Лена це прекрасно бачила.
— Ви мені не вірите? — питала вона.
— Що не вірю?
— Щось не вірите.
— Може тому, що все таки вірю.
Вона посміхнулася ясною, доброю посмішкою, інколи в неї це гарно виходило — вишнево і соняшно. — Як гарно, — відповіла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справді подобалось. -— Ну, так що? Їдемо купатися ?
— Лисий може нас забрати... Або просто ми самі, автобусом. Ви і я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих... На пляжі... Гарячий пісок... Бронзові тіла... Оранжеві купальники... Ви ж маєте суботу вільну.
— Не тільки суботу, маю вільний тиждень. Це моя відпустка, — відповів я.
— Разпрекрасно! Еврика!
— Т я маю ідею.
— Ов!
— А що коли б декорації трішки ускладнити. Скажемо: котеж... озеро... Ранні тумани... Вечірні зірниці... Двоє закоханих...
— Це спокусливо.
— Я міг би замовити котедж... На цілий тиждень.
— А ви не боїтесь?
— Чого?
— Пам'ятайте моє "ніколи-ніколи". Це поважно.
— Двоє... скажемо... Є таке слово "платонічний"... Допустимо, ми не з живого матеріялу, а, скажемо, астральні з'яви, або, скажемо, боги з мітології, такий божественний Аполон і така божественна Афродіта...
— Но, но, но! Не залазьмо на Олімп, тримаймось краще астрального.
— Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як зійде жовтий, надутий місяць, в тумані берега зі стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повітрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кістяками...
— Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кістяками?
— Не кажани... з'яви.
— Чи астральні з'яви мають кістяки?
— Мають. Танець кістяків на березі холодного озера, під жовтим місяцем у фіолетовому тумані.
— А що далі?
— Кидаємось в льодову воду і зникаємо. Лишень два круги на воді. "Я живу у зростаючих кругах". І глибока, могильна, космологічна тиша!
Лена виразно була зацікавлена, очі і уста посмішалися, голова заперечливо похитувалася, це

читати