Завантажити

— Чи можете підібрати ще й там тих, на полі? — звернувся до Михайла.
— Але ж куди? — благальне спитав Михайло.
— Знайдіть якесь місце!
— Нема! Ніякого місця! І своїм бракує! Ледве ось перев'язали... Таж вони всіх наших добивають... І навіть полонених. Шістдесят сторчанівців упень вибили. А там же саме ен-ка-ве-де... І все лише тяжко ранені — легких самі забрали... Вони нікого не беруть до полону, — ще раз повторив Михайло.
— Так піди й добий! — сердито сказав Троян.
— Я? Ранених? Ніколи!
— Тоді чого ми з ними воюємо?
— Ви краще знаєте... Може, саме тому...
Михайло ледве тримався, його білий халат був весь у крові, він щойно зробив кільканадцять перев'язок і одну наглу операцію. Його помічники так само падали з ніг.
Проблема зосталась нерішеною, не було кому йти. Барачки й криївки переважно в руїнах. Барачок команди також пошкоджено, але він ще стояв, і в ньому за апаратом, весь чорний від сажі, сидів Залізняк, а біля телефону незмінний Кирило. Прохор робив порядки, усував грузи.
— Ну, як там наш зв'язок? — спитав Троян.
— Слабо, командире. Одна тільки лінія. Порвали. Послав монтажистів. Але чудо: лінія з Дерманя діє.
— Мабуть, забули, — сказав Троян. — Ти ту лінію просліди, може, примазались...
— Прослідили. Здається, нічого, — відповів Кирило.
— Нічого то нічого, а диви, як цільно нас мотлошили, — сказав Троян.
— Всі наші точки знають. На Гурбенщині з місця всі склади відкрили. Три роки збирали інформації. А тепер он у Дермані мітинг, самі баби. Збирають ніби, щоб з дітьми гнати на нас перед танками, — сказав Кирило спокійним тоном.
Троян мовчав, думав. Очі його закипіли, повіки спухли, губи порепались.
— Тоді не можна далі чекати, — промовив. — Мусимо самі наступати. Цікаво, де їх штаб?
— Там-таки... в Дермані... в семінарії. Якийсь Смірнов.
— Тоді от що, хлопці... Лягайте по черзі і спіть. На другу годину ночі, Прохоре, буди і скликай командирів. І тут же приліг на нарах і одразу заснув.
Весь табір від краю до краю, з усім добром і майном, з усіма соснами і березами поринув у глибини тяжкого сну. Була чорна як вугіль ніч. Ніде й ніщо не вказувало, що тут лише кілька годин тому відігралась величезна трагедія. Як тяжко! Як неймовірно тяжко! Не знайдеш ніякого слова, ніякої думки ні в кого і ніде. Заніміла земля тугою, безмежною німотою!
А точно о другій годині сонний Кирило будив командирів. Троян сам встав.
Почалася нарада. Було — за, було — проти. Виходу іншого нема. Коли пошлють жінок... Зрештою, міняти місце все одно треба. Наступати також. Особливо тепер, зараз, поки вони ослаблені, поки зайняті більшим ділом, мають великий фронт. А після цього питання інше: де знайти краще місце? Все-таки тут ще можна боронитися. Треба ж мати якусь випадову базу. І саме тепер, коли ще можна діяти більшими з'єднаннями. На випадок їх перемоги на фронті — прийдеться розбиватись на дрібні частини. Тут ще можна прийняти кілька навал, навіть таких, як учорашня.
Більшість присутніх були за цей останній план, зрештою, й сам командир поки що не бажав відриватись від цього місця. Але як з тими жінками? А що, як справді їх поженуть на ліс?
Питання було складне, і відповідь на нього знайти було нелегко. Але воно рішилось само собою. Не скінчилась ще нарада командирів, як у таборі вдарили на тривогу. Було не більше як п'ята година, небо на сході щойно заясніло, як від Верховеччини почався наступ. З сили огню можна було судити, що ворог досить чисельний. До того над лісом пролетіло кілька літаків і в різних місцях упали бомби. Головна лінія бою цим разом лежала на північно-східному відтинку табору. Ворог заліг у Верховецькому лісі.
Почалась стрілянина, але справжнього наступу не було. Стало світати. Стрілянина тривала. Над лісом час від часу пролітали літаки, скидаючи бомби. Творилося враження, що ворог хоче відрізати табір від великих лісів і витиснути троянівців на чисте поле. Зі світанком стало відомо, що в самій Бущі вже є якійсь ворожий відділ, що збирається рушити на ліс у напрямку Попівіцини. Незабаром прийшла вість, що ворожий відділ появився в Новмалині. Це означало, що відрізають від головного терену лісів. Це значило, що їх хочуть вивести на поля між селами Дермань, Борщівка, Будараж, тобто назустріч найбільшим ворожим скупченням. І єдине, що ще до певної міри облегшувало становище, було те, що в лісі Бущі і Верхова знаходились досить чисельні залишки куренів УПА, які нашвидку формувались у нові бойові одиниці. Це до певної міри поширювало обшир діяння партизанів.
Зі сходом сонця натиск від Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух зовсім. Ворог відійшов до лісу, стрілянина затихла. Наступила зловісна перерва. Бригада поснідала. Чекали чогось нового, можливо, того самого наступу з жінками й дітьми. Виступати з лісу на чисте поле серед дня не було можливим.
Час минав, але ніякого наступу не

читати