Завантажити

огнем брязнули його кулемети. Ворожа лінія зупинилась, задимів чорним димом і вибухнув один з танків. На третій наказ вся бригада ударила повною силою по всій лінії, всіма своїми засобами. Ворожа лінія залягла.
Але негайно в повітрі засвистіли гарматні стрільна і взліссям знов лягла огненна смуга. Били по самому Троянові, били по лінії взагалі, вичувалися втрати, місцями вривався власний огонь. Ворожа лінія знов здіймалася і знов рухалась вперед, і її не можна зупинити. Ворожий огонь далі крив становища. Не можна було глянути, ворухнутися.
Напружено, вперто, непомітно бігли хвилини. Ворожі лінії наближалися. Ось вони вже по цьому боці взгір'я, ось обертаються проти кулеметних гнізд, ось уже заговорили їх кулемети, ось нарешті вривається ворожий гарматний огонь. П'ятсот-чотириста метрів!
— Прохоре! Готовсь! Ще п'ять хвилин! Триста метрів! Двісті п'ятдесят! Бригадо! Огонь! Слава!
З дір, з ям, з кратерів, просто з-під землі вихоплювались люди, залягали на розтрощених позиціях, і полилась нова огненна злива — шквал за шквалом, мов ураган. Не було назад, не було здатися, до кінця, до краю.
Сам Троян також ухопив кулемета і строчив з нього по передпіллю, по всьому, що там рухалось. Не було більше команди, ладу, співгри. Били всі, скрізь, чим хто міг і як хто міг.
І нарешті ворожий натиск помітно ослаб. Передусім його передніх ліній. Ще кілька хвилин, і він ослаб зовсім. Троян бачив у бінокль, як по схилі горба бігли люди в протилежному напрямку, а три танки, що підійшли були сливе під самий ліс, нагло повернули назад.
— По танках! — закричав Троян, але його гармати чомусь мовчали. Зате бив збоку один його міномет, і справді по танках, хоча вони все-таки повзли далі і поволі сховалися за схил.
Ще чверть години, і передпілля Попівщини спорожніло. Далеко збоку стояли лише два танки і в різних місцях, навіть голим оком, видно було трупи вбитих і ранених. Легше ранених большевики, видно, забрали з собою.
Тоді замовк і огонь троянівців. Не було більше цілі. Падали тільки окремі постріли, окремі кулеметні серії, але згодом затихло і це.
— Чиста робота, хлопці! — кричав розпалений Троян, коли здавалось, що вже атака не повториться. — Якщо з усієї сили навали трьом десяткам вдалося винести звідсіль цілі кості — вони можуть говорити про успіх. Але, хлопці, до діла! Латайся! Вони нас так не лишать!
Вилазили з ям брудні, чорні, ні очей, ні носа. Розметані «салони», розриті окопи, потрощені сосни. Почали грабатись, виноситись, обчищатись. По часі задиміла кухня, на губній гармонії заграв польку-ойру Кобила...
А що там Ведмідь та Омелян на тій самій сосні? Живі! Їй-Богу — живі! Лише страху наїлись.
— Маєте щастя, що не у ваш бік лило, — казали їм.
— Щастя завжди з хоробрими, — відповідав на це Ведмідь, що мало був не збожеволів, як тільки вгледів ціль. — Знаєш, — казав він опісля, — оця моя зараза, — і вдарив долонею по «дьогтяреві», — як тільки їх побачила — сама почала гуляти. От ніби й нежива личина, а тільки торкнешся хвоста, і вже сипле! Кажу, як тільки вгледіла отих танкістів — бр-р-р! бр-р-р! Думали було п'яти мазати, а вона — бр-р-р! бр-р-р! — по п'ятах, по п'ятах!
— Параноїки! — озивався Омелян. — Гадали, простягнем отак ручки — і бери! Голенькими! Ти, Ведмедю, далебі всі ті свої дурні сльози сьогодні викупив з процентами! Але тепер, братця, держись!
Усі знали, що треба держатись, а тим часом, хоч сонце ще не сіло, половина бійців уже спала покотом, хто де впав. Не стало нервів, не вистачало м'язів. Не помогло ніяке припрошування кашоварів. Лише санітари ще якось трималися — виносили мертвих та ранених.
— Бра-а-атці! — благав поцілений у живіт. — Доби-и-ии-те!
Його підібрали на ноші і понесли вглиб лісу, до санітарних барачків. Горе — брак медичної сили. До Дерманя нема більше доступу, а тут самі санітари. І рана на рані.
Поки що всі, і сам Троян, знали, що треба перевести дух, відпружити тіло. Кожного гнули до землі недоспані ночі, перевантажені нерви, перезужиті м'язи. Троян ще ходив, бо мусів, але голова його була мов з олова, і, здавалось, ось-ось її не вдержить.
— Тобі, комадире, слід би проспатись, — казав Булава, який сам ледве рухався. — Ми тут і без тебе впораємось.
Командир мовчав, обходив румовища, виходив на взлісся, вдивлявся у мертвий простір. Сонце сідало за Борщівкою, лягали тіні, спокійно стелились горби. І враз досянув до нього розпачливо-благальний крик:
— Добє-е-ейтє! Добє-е-ейтє! Раді Хріста — добє-е-ейтє! — Тваринний, смертельний, з останніх сил. Троян ледве сприймав враження, але його вдарили ті дивні звуки, і особливо якось контрастове прозвучало те знайоме «ради Христа». Ради Христа — добийте! То вони ще пам'ятають те ім'я? Чи, може, воно пригадалось лише тут? На грані? А може, це викрик розпуки? Остання апеляція?
Троян знайшов начальника своїх санітарів, такого Михайла, що його жартома ще звали Архистратигом.

читати