Завантажити

правили за «парадні», вийшла в сад, надворі було темно й гармидерне. Там далі у садах щось горіло, несло звідти димом і паленим м'ясом. Віра вийшла за ріг і побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських.
— Що це горить? — запитала вона по-українськи жінку, що стояла зі зложеними під фартушком руками.
— Ковбасня! — відповіли хором люди, що стояли групою.
— Хтось підпалив, — пояснила жінка з руками під фартушком. — Німці хотіли свіжої ковбаси на дорогу, та не вийшло.
— Равс! Равс! Їх шіссе! Їх шіссе! — біг і кричав невеликий, округлий німчик у партійній уніформі, з театрально витягнутим у руці револьвером. Він кілька разів патетично стрелив угору, побіг далі і враз на щось спотикнувся і впав. З усіх боків із темряви почувся сміх. Але німчик не зірвався, а повзав по землі, видно, шукав револьвера, що випав йому з руки.
У сусідньому будинку, де мешкали банкові урядовці із своїм легендарним директором Мюллером, що про нього свого часу оповідала Троянові Віра, гомерично реготалися, всі вікна були ясно освітлені; видно було суміш чоловіків і жінок, що танцювали, обіймалися, цілувалися й кричали.
Віра, освітлена пожежею, швидко пішла вузькою бетоновою стежкою в темряву вулиці. Скрізь було людно — стояли, йшли. Багато було машин. Деякі з них, під газом, гули на місці. Навпроти будинку поліції, на городі, при електричному світлі кілька німців у партійних уніформах і фартухах щось мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались.
— І що це вони роблять? — спитав якийсь старий чоловік здивовано.
— Не бачиш? Мурують, — відповіли.
— Чи ж вони не здуріли?
— Піди й запитай!
Знайшлися знавці, що пояснили:
— То, знаєте, наш начальник... з уряду праці. Він дістав той город... Навозив цегли і оце будує. Він не вірить, що німці відступлять. Квапиться, бо боїться, що його потягнуть на фронт... Боїться, що як не забудує — віддадуть місце іншому.
— Ха-ха-ха! — зареготав чоловік і сплюнув набік. Віра пробирається вулицями до свого мешкання на вулиці недавно Шевченка, а тепер якогось Мумма, що його кілька тижнів тому вбили партизани. Вона займає половину звичайної міщанської хати; в її кімнаті велике безладдя: великі й малі валізи, безліч на всіх стільцях і столах суконь, уніформ, капелюхів; на туалетному столі гори флакончиків — креми, одеколони, парфуми, пудри, щіточки всіх розмірів і родів, коробки з цукерками, фігурки слонів, муринчиків, екзотичних птахів.
Віра була втомлена, відчувала випите. Була схвильована і піднесена... Пустила радіоапарат, зазвучала якась танечна музика. Потім відкинула з фотеля пишну бальову сукню, сіла, розкинула на боки руки, заплющила очі... Деякий час так сиділа, вслухалася сама в себе, в гуркіт міста, постріли, гомін з хідників...
Їй треба б лягти, виспатись, але вона відчуває, що заснути годі. Нерви надто розійшлися. Хіба що прийняти порошок.
Вона глянула на годинник — час «останніх вістей». З апарата хтось далекий заговорив: «Сконцентрованим контрнаступом... прорив російських танків у напрямку Житомира... з великими втратами для ворога відбито, лінію фронту вирівняно. Відзначилась...» Віра вилучує апарат, швидко відкриває постіль і роздягається.

ІХ

Другий і третій день падав дрібний дощ, скрізь була грязюка. У високих чоботях, у сірому гумовому плащі з каптуром, підперезана шкіряним поясом, Віра ступає узліссям поміж Тимошівщиною і Бущенським лісом. Біля неї в шкіряній куртці, у шапці-вушатці, на цілу голову вищий, Троян. Обличчя у неї і в нього сірі, оббиті дощем, захололі.
Дорога з Рівного сюди не була легка, але Віра її перемогла. Пройшлася й Залужжям. Там уже нові дерев'яні зруби, у деяких вже закриті дерегами вікна, з деяких димарів уже йде дим. По пожарищі нема й сліду. Біля зрубів стіжки соломи, інколи траплялися й якісь тварини, навіть гавкали собаки.
Віра знайшла Трояна не відразу і нелегко. Не чекав її, здивувався, а одночасно зрадів. Хотіла з ним говорити сам на сам. Нагодував її з допомогою вже не Терешка, бо той тепер завідує постачанням для всієї бригади, а чорнявого, кучерявого Івана з Дерманя, що назвав себе, відповідно до фаху, Пампушкою. Фактично Віра вперше бачила те, що зветься табір. Дуже «люксусове»: землянки, дерев'яні барачки і навіть телефон. Місто Троянове — пояснив їй той же кучерявий Іван.
На розмову пішли взліссям, під вечір, під сіре, тяжке небо, що, здавалось, десь там висіло, мов мокра дерга, і лише чекало нагоди, як би то звалитися на соснину Тимошівщини.
— Багато хочу розповісти — навіть не знаю, з чого починати, — сказала Віра.
— Кажи як знаєш, — відповів Троян.
— Що ти тепер думаєш робити? — запитала вона.
Троян зупинився і здивовано на неї глянув.
— Як то що, не розумію?
— А! Розумієш! Їдеш чи лишаєшся? — спитала Віра.
— Ні! Уяви — не розумію! Куди ідеш, де лишаєшся? — дивувався він далі.
— Лишаєшся тут...

читати