Завантажити

під большевиками чи відступаєш з німцями? — нервово запитала Віра.
— Ти ще не знаєш? Я ж, здається, тобі казав. Не бачиш? Табір! Люди! Куди відступати?
— Вони вас розчавлять!
— Знаю! Розчавлять! Он і той твій Батутін передавав, що розчавлять. А Сталін обіцяє половину України на Сибір. З Києва українців на мінні поля женуть. На площі Софії вішають. Теж знаю...
— І все-таки лишаєшся?
— А що інакше?
— Ще можна відступити. Німці тобі нічого не зроблять. Пшор поклін передавав...
— Го! Пшор! Це той маленький? Що все знає? Дякую, дякую! А він, знаєш... хлопець бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого пророкував Гітлерові крах. А щодо відступу — ні, ні! Віро! Я знаю... Триста двадцять дивізій! Знаю! Але я тут не сам — здаватися? Для чого?
— Щоб жити!
— Навіщо?
— Хоча б для тієї ж справи.
— Це хіба для політиків... Для вояка... Вояк лише тоді вояк, коли він перемагає або не вертається. Здобути або вдома не бути, казали наші предки.
— Самогубство!
— Війна. На війні нема самогубства.
— Коли знаєш, що не виграєш?
— Про таке вояк не думає. Послухай, що встругнув мій Залізняк:
Не здамся ні вліво, ні вправо,
Ні вгору, ні вниз!
Присягнув я їй криваве,
Присягнув на ніде!
Присягнув їй серцем і лобом,
Присягнув на матір!
Присягнув над прадіда гробом,
Присягнув на гарматі!
Тож тепер умру хоч сто разів
У віках, епохах, далях —
Не від старости й не від зарази...
Від шаленої кулі! В боях!
Ге? Що скажеш?
— Патетично.
— Мила! Павлінко! А пригадай, як ми бігали за метеликами! Затям мене ще раз таким же хлопцем! І будь здорова! Навіки! Сідай собі на першу машину і коти. На захід, на схід — куди хоч, твої шляхи скрізь відкриті! А я, розуміється, також піду своїми шляхами, бо вони в нас, бач, різні. І залишишся ти в мені все тією ж самою. Пам'ятаєш, як дід мій Уліян... злазить з черешні — повний козубок чорних ягід. «А ходи-но ти, мишко, дам ягід». Він звав тебе мишкою — так? І який дивний каламбур. Я, пам'ятаєш, не раз кидав на тебе камінцями і якось, пам'ятаєш, навіть вцілив під око. Ті камінці були моїми дитячими поцілунками. Ти була моєю нареченою. А коли ти поїхала до тих твоїх Садок, я кілька років висипав в яру з піску горбик, робив у ньому ямку, носив до неї ротом воду з криничини і садив галузки верби. Вода завжди тікала, а галузка всихала. Але я вперто садив — хотів, щоб прийнялася.
— Бо коли б ти це робив не на піску — прийнялася б.
— Пам'ятаєш пісню: «Візьми, сестро, піску жменю, посій його на каменю! Як той, сестро, пісок зійде, тоді, сестро, твій брат прийде»? Так було й зі мною. Я знав, що ти не вернешся.
— Але ж вернулась!
— Якими дорогами... І не та...
— Але вернулась... І та!
Троян подивився на неї допитливим поглядом.
— Колосально! — вирвалось у нього, і його сіре обличчя проясніло.
— Правда. Не віриться. Багато не віриться, але так є! Ось доторкнись!
— А думала ти... про мене під час тих твоїх?..
— І не раз. І в Сан-Франциско, і в Токіо... І ще як... Те, що я стала матір'ю, — то був випадок, як і твій з Марусею. Я жила в одній ямі з одним поетом. У Києві це було. Він прочитав мені вірш:
Ти, кажеш, підеш дорогами блудними,
Ти, кажеш, підеш у блудний світ...
Ти зірвеш папороть — квітку злудну,
Ти даси чортові звіт.
Ти будеш з «ними» й не з «ними»,
Ти будеш як коровай!
Всі дороги будуть німими,
Лиш одної не забувай:
Лиш тієї не забудь доріженьки,
Що стелиться, як парча...
Поколеш ніженьки, біленькі ніженьки,
Чуже, нічиє, а все ж моє —
дівча!
Сосни шуміли улад з мовою Віри. На останньому слові її голос легенько здригнувся, і вона, дивлячись униз, сказала:
— Оце й рішило!
— Колосально! — знов вирвалось у Трояна. І після короткої паузи він несподівано сказав: — А знаєш... Як ти думаєш? Чи не слід нам... повінчатися? Павліно!
Віра залилась дзвінким, радісним сміхом, таким радісним, що Троян докірливо і здивовано глянув на неї.
— Що тут смішного, Павліно?
— Боже! Якове! Хіба сміються лише з смішного? О, Якове! Дякую! Єдиний! — вона кинулась йому на шию, цілувала його шорсткі, репані уста, горнулась до його твердого, загорнутого в ремінь тіла, сміялась і плакала. — Знаєш... Рідний мій! Мужу мій! З плоті і духу — мій! Але повінчатися? Як? Де? Коли? І, Якове... буду мати від тебе сина...
Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шуміли сосни. Яків, здавалось, дерев'янів.
— О Боже! — вистогнав він, схопився за чоло, зробив кілька кроків уперед, ніби наміряючись бігти.
— Ні, ні! Якове! Ти мене не зрозумів! — викрикнула Віра. — Я не тому, щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати!
— Замовчи! —

читати