Завантажити

дерев'яним хідничком до вокзалу, минає його, йде далі назустріч безконечній черзі автомашин, навантажених переважно меблями німецьких організацій і приватних осіб. На вокзалі і під вокзалом мішанина машин і людей...
Віра спокійно пробирається попід високим парканом, оминає людські натовпи. Обидві її руки в кишенях, права весь час тримає ручку револьвера, яка зробилась вже зовсім теплою. Це не з обережности. Це просто звичка. Вона думає про Трояна, про Дермань, про партизанів. На її обличчі смуток.
Віра, невідомо чого, заходить на колишнє помешкання доктора Вайза. Самого Вайза вже нема. Його оскаржено за співжиття з не німкою, здеградовано до сержанта і вислано на північний фронт. На його місці лишився маленький, меткий Карль Пшор з Берліна, якийсь родич відомого берлінського ресторатора, колишній завзятий мандрівник по островах Південного Пацифіку, по Малайських островах, знавець далекосхідних справ, філософ, політик, літературний критик.
Віра якраз хотіла бачити Пшора, він їй подобався, дарма що, можливо, єдиний не був з нею одвертим і в чомусь підозрівав. Але це був також він, що ще на початку війни, сорок першого року, шептав їй на вухо:
— Ми з росіянами не можемо виграти, бо вони варвари, а ми гнилі європейці. Та який, скажіть на Бога, з нашого Пюца Дзержинський! Курам на сміх. Регірунгсрат. Шлямфмюце. Халат. Нічний горщик. Я переконаний, що Пюц не потрапить застрелити зайця. Які з нас, скажіть на милість, сталінці? Заздримо їм, що вони можуть вистріляти дванадцять тисяч польських полонених офіцерів, не моргнувши при тому вусом, а потім тим же полякам доказувати, що це зробили німці, а що їх, поляків, вони визволяють. І поляки їм вірять так, як і чехи, як кожна нація на світі, включно з нами, німцями. А хіба ми знаємо, наприклад, хто ви? Або фон Лянге? Майор Щульц? У штабі фюрера працюють агенти Сталіна, так само як і в штабі Рузвельта. Це, скажу вам, політика!
Віра пригадала ці слова Пшора. Вона тоді взяла делікатно його за вухо і сказала:
— Пшор! Пшор! Не забувайтесь, не забувайтесь! За відважний язик можна втратити нерозважну голову!
Віра застала Пшора не самого. І не за роботою. Довкола широкого, круглого стола сиділо в різних позах п'ять зондерфюрерів, над ними горів п'ятираменний канделябр, хоч надворі не було ще темно; перед ними стояло кілька відкритих пляшок, п'ять склянок і гори цигарок, попільниць і попелу. Кімната була заповнена густим тютюновим димом.
Побачивши Віру, всі зондерфюрери встали. Пшор не встав, а схопився, підбіг до неї, взяв обидві її руки, міцно потиснув, запросив на почесне місце біля столу і, не питаючи, налив їй чарку зеленкуватої французької горілки.
— Як прекрасно, що ви прийшли! — сказав Пшор. — Ви лише послухайте! Ось тут вони в один голос переконують мене, що ми програли.
— Це, панове, зовсім нечемно з вашого боку, — сказала з посмішкою Віра, випиваючи горілку.
— Вибач, вибач! — перебив Пшора один з присутніх, що мав перев'язаного пальця і тримав його на грудях біля орденських стрічок.
— Дай докінчити думку, — з ноткою іронії сказав Пшор. — Вони тут твердять, що наші невдачі сталися тому, що ми маємо замало солдатів і техніки. А я тверджу, що ми програли тому, що ми — замало варвари! Або замало цивілізовані!
— Словом, замало всього! — засміявся той, з перев'язаним пальцем.
— Це не жарти, Вертере, — з-під лоба глянув Пшор і замовк.
— Ти тільки зійди з неба на землю, — продовжував названий Вертер, — і тобі стане все ясно. Ми просто зарвались з нерівними силами, але нерівними не якісно, а кількісно. На нашу одну дивізію припадає десять. Але й це ще не біда: на наш один літак — у них сто.
— А що ти скажеш, наприклад, про таку штучку, — вів своє Пшор. — За Полтавою наш чотирнадцятий корпус хотів відв'язатися від ворога, щоб мати час закріпитись на нових позиціях і відпочити. Були знищені всі можливості переслідування. Сам знаєш, які там дороги, особливо в цей час. І яке ж було здивування, коли їхні танки за пару днів нагнали нас під Києвом. Наша розвідка виявила, що вони котили пальне просто без доріг, бочками, власними руками від Харкова до Полтави... Скажи! Яка інша армія світу могла б щось подібне доконати? Спитай нашого гренадера, чи котив би він двісті кілометрів бочку з бензиною, спитай англійського Томі чи американського Янкі. У нас якщо картопля лежить на сусідній станції і нема чим її довезти — ми будемо голодувати. А вони несуть свої харчі на плечах сотні кілометрів, мовчать і не мруть.
— Ха-ха-ха! — добродушно засміявся Вертер. — Як ти віриш у руки й ноги! Вони мають щастя, що у нас вистачає літаків бомбардувати лише партизанські солом'яні хати, а то б ти побачив, як би вони з тими своїми бочками... Зрештою, ти бачив на початку війни. І коли б так тепер проти них стояли не ми, а американці...
— То що б вони зробили? Американцям легше бомбити наш Гамбург, ніж поліські багна.
— Для чого їм бомбити поліські багна?

читати