Завантажити

1 жовтня. Грязюка, туман, сльота та всяке атмосферичне паскудство, а тому я запропонував сеанс п. Ґрассові, шваґрові М. О. Брилкіна. Сеанс перервав на половині прихід п. Лапи та п. Гартвіґа. Перший — бравий і ввічливий ґвардійський полковник та поліціймейстер. Другий не бравий, але не менше ввічливий поліційний лікар. Обидва — поляки або литвини і обидва не говорять по-польському. Гартвіґ, спасибі йому, без жадної формальности визнав мене за хворого на якусь затяжну хворобу, а послужливий п. Лапа підтвердив правдивість цієї вигаданої хвороби, і після взаємних не-церемоній ми розпрощались. Міркую собі, що завдяки цій чемній візиті мій поворот до Оренбурґу — річ сумнівна.

Від сьогоднішнього дня починаються тут вистави, і після обіду М. О. Брилкін запросив мене до своєї ложі. Виставляли народню сентиментально-патріотичну драму Потєхіна "Судъ людской — не Божій". Драма — дрантя та ще й з подробицями. П. Мочалова, хоч і в убогій та штучній ролі, мені подобалась. У неї рухи справжньої артистки. П. Клімовський — солодко-нудний, як і його роля. Водевіль "Коломенскій нахлбникъ" — водевіль ярмарковий, та виконаний був відповідно до його призначення. Маленька оркестра грала в антрактах кілька номерів із "Дон Жуана" Моцарта прекрасно, мабуть тому, що цей чарівний твір тяжко заграти не прекрасно. Заля театру — невеличка, але оздоблена просто і з смаком. Публіка, особливо жіноча, дуже неблискуча й нечисленна.

2 [жовтня]. Ранок ясний, тихий, з морозом. Треба було сьогодні закінчити початий вчора портрет п. Ґрасса, і я взявся до праці, бажаючи скоріше скінчити та піти до Печерського манастиря й нарисувати його. Та ба! манастир цей мені не вдається. Скінчивши портрет, я несподівано, але нелицемірно поснідав, приліг на хвилинку спочити і проспав аж до самої другої години. Непрощенне свинство! Ледве встиг я прокинутись, увійшов М. О. Брилкін і запропонував мені піти з ним на бульвар — пройтись перед обідом. На бульварі зустріли ми якогось пана Якобі. М. О. представив мене цьому панові Якобі. Він запросив нас до себе на обід, і ми не відмовились. П. Якобі — один із нижнєгородських аристократів, дуже привітний і досить ущипливий ліберал, та ще й прихильник малярства. Він показав мені свій альбом, нічим особливо не прикметний, та зле освітлену картину, — картину великої вартости: на ній намальований якийсь молодий святий, що молиться; вираз обличчя — прекрасний. Господар запевняє, що ця дорогоцінність — пензля Ґверчіно, а на мою думку, вона більше подібна до доброї копії з Доменікіно Цампієрі. Але я не висловив господареві своєї думки, знаючи з досвіду, як тяжко перечити знавцям малярства. На прощанні він узяв од нас слово бути завтра ввечері в клубі на виборах старшини, де обіцяв познайомити мене з своїми товаришами й почастувати музикою. Я не ухиляюсь ні від музики, ні від знайомства, особливо від знайомства. Мені конче потрібна робота за гроші, а як ні, то я буду змушений знов звернутися за святими фінансами до мого щирого М. Лазаревського. Спробую, чи не пощастить уникнути цієї необхідности.

3 [жовтня]. Росіяни, між ними й нижнєгородці, чимало позичили від европейців, і між іншим слово "клуб". Та це слово цілком не до лиця росіянинові. Їм би краще запозичити таке слово (а воно, мабуть, існує в китайській мові) у китайців та японців, якщо вони відкинули своє рідне слово "посидлки", що надзвичайно правдиво зображує російські дворянські сходини. В европейців клуб має важливе політичне значення, а в російських дворян це навіть і не громадські сходини, а просто "посидлки" Вони збираються посидіти за ломберними столами, помовчати, попоїсти, випити, а як трапиться нагода, то й по пиках один одного мазнути.

Після вибору старшин наймиліший п. Якобі представив мене своїм товаришам, між іншим і ґенералові Веймарнові і п. Кудлаєві (поліціймейстер № 2). Ґенерал Веймарн цікавий тим, що він не подібний до російського ґенерала, а подібний взагалі до прекрасної простої людини. А п. Кудлай, як і його товариш Лапа, крім того, що не подібний до поліціймейстра, ще заслуговує уваги тим, що він приятель і далекий родич мого незабутнього друга й товариша, покійного Петра Степановича Петровського. Багато, багато збудив він у моїм серці своїми живими спогадами про прекрасні минулі дні. Ми з ним до того захопились минулим, що не помітили, як справжні "посидлки" скінчились. Наприкінці врадили ми писати до брата покійного мого друга, до Павла Степановича Петровського, щоб він, "отложа всякоє попеченіє", відвідав нас у Нижньому Новгороді та, коли можна, захопив із собою і мого щирого Михайла Лазаревського.

4 [жовтня](2). До дванадцятої години я поводився добре. Не закінчивши портрета Аделаїди Олексіївни Брилкіної, я попросив у Миколи Олександровича Брилкіна повозу, щоб поробити ........(3) візити. Довелося вдома за допомогою Павла Абрамовича Овсянникова прибратися, як першої марки чепурунові. Почав свою візитацію з п. Веймарна. П. Веймарн на перший раз видався мені вдома людиною акуратною, але не чванливою. Зняли розмову про те, що в нас,

читати