Завантажити

університет київський, а напутити Зосима просив Івана Петровича, як Бог надхне його добре серце.

За місяць мали вони велике щастя обіймати Ватю в себе на хуторі. Ідучи до Києва, він намовив товаришів своїх перебути добу в П[ереяславі], щоб йому побачитися з своїми, на що товариші охоче пристали, тим паче, що він їх запросив на хутір. Зося теж вирушив з товаришами з Полтави, але харківським шляхом, а тому й не міг заїхати на хутір.

По перших привітаннях побіг Ватя до школи з найдорожчою для нього "Енеїдою" в руках. Він знайшов свого вчителя серед школярів, що гуділи, як бджоли коло матки, і обняв його високу шию. Поцілувавши його раз, двічі й тричі, він подав йому дорогоцінну книжку і сказав:

— Ви перший відкрили мені завісу латинської мудрости, — вам і належиться ця наймудріша й найдорогоцінніша для мене латинська книжка.

Зворушений прийняв і поцілував книжку Степан Мартинович. Любуючися оправою, він розгорнув її й побачив поміж сторінками червоний папірець. То були десять карбованців вдячного Ваті.

— Ви забули в книзі гроші. Ось вони.

— Ні, це вам Іван Петрович посилає через мене, щоб ви були ласкаві передати їх вашим убогим батькам (а справді то були гроші, що зосталися з 25 карбованців, посланих йому до Полтави).

З радощів Степан Мартинович пустив школярів гуляти, а сам із Ватею пішов на хутір, тримаючи в руках розгорнуту книжку й декламуючи вірші славного поета. І коли б Ватя так уважно слухав, як Степан Мартинович читав, то опинилися б по коліна в калюжі обидва, а то потрапив у болото тілько сам педаґоґ.

Погостювавши два чи три дні на хуторі, почав Ватя лагодився в дорогу, товариші ж були такі задоволені з того, як їх частувала гостинна Парасковія Тарасівна, що в них і гадки не було рушати далі, і тому вони не мало здивувалися, коли Ватя почав прощатися з своїми названими батьками. Та що ж мали робити — довелося й їм попрощатися. А за кілька день, прогулюючись по Шулявщині, готувалися здавати вступний іспит до університету.

За пробування в університеті Саватій щовакацій приїздив на хутір і обертався в пасічника. Тоді вже почали зявлятися в журналах статті Прокоповича про бджільництво. Він їх уважно перечитував і не без успіху прикладав до діла на велику радість Ничипора Федоровича. Іноді разом з Карлом Осиповичем робили вони хемічні й фізичні досліди, навіть із жабою за методою Межанді. Вечорами ж збиралися всі на ґанку, і Саватій уголос читав "Енеїду" Котляревського або справжню Верґілієву "Енеїду". Він пристрасно любив музику, особливо ж свої рідні журливі співи і тому з великим успіхом учився в Ничипора Федоровича грати на гуслях, а по десяти лєкціях співав уже, сам собі приграваючи:

Стала хмара наступати,
Став дощик іти.

До Києва він завжди повертався з текою, що щільненько була напхана місцевою флорою, та з кількома скриньками метеликів і різних комашок.

За пробування свого в дворянському полку Зося щомісяця акуратно писав листи майже однакового змісту. В деяких, чи краще сказати, в більшості листів своїх він на різні лади повторював речення: "Я вже незабаром з ласки Божої прапорщик, а в мене грошей ані шеляга ломаного". А на це Ничипір Федорович звичайно казав: "А буде офіцером, то й гроші будуть".

Якось написав йому Ватя, щоб він прислав йому літоґрафований естамп з картини "Останній день Помпеї" і для цієї потреби послав йому грошей три карбованці. Та Зося розважливо розсудив, що три карбованці то гроші, а естамп — що таке? клаптик замазаного паперу та й годі! І тому, без сорому казка, написав він братові, що про таку картину він у Петербурзі й не чув, а що гроші йому пізніше вишле; коли ж той хоче, то на Невському проспекті багато всяких картин продається, то можна буде якусь купити й прислати. Ватя написав йому, щоб купив якийбудь естамп, коли вже не можна дістати "Останнього дня Помпеї". Той і купив йому московську нікчемну літоґрафію "Т &&jat%%нь Наполеона на остров св. Елены". Ватя не міг надивуватися естетичному смакові рідного братіка, і славетний куншт полетів до "пещі огненної".
Незабаром після цілопалення "Тни Наполеона" з галасом зявились на світ "Мертвыя души". "Библіотека для чтенія", а разом з нею й статечні, добромисні люди вилаяли книжку й автора, назвавши книжку брудною й аморальною, а автора "сіятелем плевел" на ниві виховання благородної молоді. Та не зважаючи на перестороги охоронителів моральности й охоронительниць російського слова, "Мертвыя души" швидше від птахів небесних розлетілися по широкому царству російському. Прилетіло кілька примірників і до стародавнього Києва і, звичайно, дебютували вони в університеті. Інспектор з незадоволенням і навіть з острахом помітив, що студенти збираються гуртками і щось читають, аж регочуть. Спочатку він подумав: "напевне якийсь каналія скомпонував на мене пашквіль", але коли спостеріг, що студенти читають дрюковану книжку, то йому полегшало на серці. А що він мало стежив за розвитком російської літератури, а до того ж не належав до банди охоронителів моральности, то, дізнавшися, що книжка

читати