Завантажити

благає, плаче.
— Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
Примовкли.
— Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять...
Дід — високий, суворий:
— Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.
З гурту хтось крикнув:
— А цитьте. Зашуміли:
— Що таке? Що таке?
Нетерплячі голоси:
— Та ось цитьте — он щось гукає.
Всі змовкли.
Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова... Опалило, як огнем.
І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи... Бігли до панського двору, аж земля гула.
XIV
Високо-високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
— «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе...»
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані...
Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.
В дворі — ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег
— Ламайте двері, чого там...
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
— Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш? ...
Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:
— Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
— Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибігла:
— Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:
— Тихше, тихше!..
Кидав, як каміннями:
— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей — це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля німа... ...Хтось подав голос:
— На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки... Прощалися.
— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як в трубу металеву, Андрій.
Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї — ні духу.
Впала залізна тиша... Все поніміло, покам'яніло...
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
XV
Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв...
Сидимо, пожурилися...
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.
Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці — камінь.
Не береться розмова — все й без того ясно...
До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.
Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:
— Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит — і малого й великого...
Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити... Оце буде.
Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий... Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити... Нудьга.
Андрій дістає десь обтріпані карти:
— Сідаймо в дурня абощо...
Аж ось одчинило двері. Сторож.
— А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
— Де?
— Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.
Вийшли у двір. Тільки за двері — зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.
— Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,— сердито промовив Андрій.
— А чи не буде ж це наш дяк? — кинув догадку сторож.
Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.
— Чи не він, справді?
Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.
— Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина...
Андрій не

читати