Завантажити

нозі.
— Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!
Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею.
Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.
А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки — висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо — як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте — все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? Ні, на мітлу? Теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя:
— Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! — засміявся він. Кость лежав боком — перекинувся. Швидко:
— Де? Де?
— І справді — таки коса!
— І таки Настина!
Аж посідали. Попідіймали голови.
— О, гляньте — ніби й обличчя її ховається в косах.
— Дивіться! І як воно таке робиться!
— Знаєте що? — вигадував Ліщина. — Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.
— Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.
— Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя.
— ... асте-о-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку.
— Чи варила на вечерю галушки?
— ... алушки... и... и...
— Єй-бо, мені здається, що ми десь уже близько, — запевняв Кость.
VI
Справді, було вже близько. Ближче навіть, ніж думали. Складали план, щоб спершу зайти в Лубни, а звідти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти в Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й сила взялася. Аж пританцьовували і про виразки позабували.
У полі вже почалися жнива. Ідуть мандрованці та все у женців питають, та все питають, чи далеко ще до Кута.
Їм охоче одповідають:
— Верстов дванадцять... Верстов сім...
А наостанку:
— Ось же й він! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам і Липовий Кут. А вам кого там треба?
Поблизу зацікавлених стає більше — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?
Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту женців один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене до їх навпростець через стерню що є духу.
— Чого це він?
А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче... ближче...
— Та це ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
— Го-го-го! — луна покотилась за гони.
То справді летів той самий Василь Бондар. Засмажений, м'язистий, в полотняній широкій сорочці він таки скидався тепер на доброго дядька.
— Валя! Кость! Вітя! — розставляє він широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.
— Та невже це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці — от молодці, так молодці!
Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями на них, як лишаї, губи потріскані, ноги у виразках.
— Єй-бо, аж не віриться, — протирає очі Валя. — Ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю?
Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню.
Василь розповідає нашвидку, як їх упізнали:
— Побачили перші мати: кажуть: «Це якісь здалека ідуть люди». А Настя подивилась та й каже мені: «Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?» А я кажу: «На кого?» — «На Валю, — каже, — на Ліщину: і картуз насупив на очі, і плече вгору підіймає». Мені так і вдарило в голову: це ж вони до нас у гості.
Прийшли на ниву.
Стоять двоє коло нев'язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку. Енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках — мати. Друга з такими ж очима, в жовтій хустці, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в в руці — Настя.
Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала жалісно головою; такі вони були марні, обшарпані та чорні. Очі та зуби тільки й блищали.
Поздоровкались.
— Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати. Сміється:
— Та й добре ж. То це ви аж із самого Києва пішки?
— Пішки.
— Нічого, добрі козаки.
Перегодя.
— Ну, козаки, сідайте ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.
Всі троє взялись до роботи. Проте хлопцям не сиділось, ті жнуть та в'яжуть, аж шумить, а ті поміж ними крутяться. Між роботою — гомін: «А як там Сусанна?» — «А що робить Серьога? І досі

читати