Завантажити

не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.
— Гей, товариші, час і про ночівлю подумати — сонце заходить!
— Успіємо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
— Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..
Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.
Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: «А що це за люди? Звідки? Чого?» Жито зразу виросло, як ліс.
Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалі дужче.
Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м'яке бадилля.
Кость спинився, злякано:
— Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить — по шиї надає! Всі спинились.
— Ще подумають, що злодії або бандити.
— Заждіть, хлопці, — надумав Валя, — давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, — заспіваймо.
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий...
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий... Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.
Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.
Вітя почав сердито бубоніти.
— Що таке? — спитав Кость.
— Додому треба йти, от що! — рішуче промовив перегодя Вітя.
— Чого? — похмуро обізвався Кость. — Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.
Сиділи, зітхали.
— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, — бурчав Вітя.
— Та годі тобі, не бубони... Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! — Валі було чогось страшно.
Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули...
— ...Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»
Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
— Ходім! Гайда!
— Тепер, щоб не було, — не вертаться!
Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Ідуть день, ідуть другий.
Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле — то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і «куточок», і «хай живе». Учителька молоденька. На всьому помітно — енергійно змагається із злиднями молодість.
Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, — п'ятий чи шостий. Все поплуталось.
...Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
— Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.
— Я не можу! — стомлений і сердитий долітає голос редактора. — У мене виразка на

читати