Завантажити

жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять...
І про Дарвіна, і про Маркса... Знаєте, коли б такому дідові та освіту...
До гурту підходить Василь:
— Ну, так пам'ятайте: завтра по обіді — вистава!
— І п'єска буде? — швидко запитала Настя.
— Аякже! Першою піде.
— Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? — затурбувалася зразу Настя.
Всі засміялись.
— Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
Настя зніяковіла, розсердилась:
— Написано в п'єсі — «червона хустка», то й треба, щоб така була.
— Ну, гаразд, десь позичимо, — миролюбно згоджувався Василь, — а головне — треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі — по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.
— А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?
Один по одному підходять:
— Це ти, Вітю?
Мовчить.
— Ніби не Вітя.
Василь підійшов до його ближче, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.
— Ні, таки Вітя! — і далі стурбовано:
— Е, та він чогось плаче!
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
— Чого це він?
— Дивіться, чи десь не набили, — він задерикуватий!
— Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
— Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота...
Дивуються, серйозно:
— Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?
— Є! — крізь сльози вимовив Вітя.
— І мама є?
— Є.
— Ну, так який же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.
— То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
— Як мені на осінь... у солдати...
— Ану заждіть. — Кость швидко нахилився: — Ану дихни?
— Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.
Всі зареготались.
Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зім'ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.
Кость суворо:
— Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати — вирвався, на моріжок упав. Хлопці — в сміх.
— Годі! Годі! — обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п'яного.
— Вставай, Вітю, та підеш спати.
— Я сам, я сам, Настуню! — Справді встав-таки сам, патякає:
— Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого... отого... — Вітя люто тикав пучкою на Костя, — отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.
Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:
— «Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене...» Поет... Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
Далі блиснула якась рішуча думка:
— Насте, ти любиш мене?
Сміється Настя:
— Ну, а як же? Люблю!
— І я тебе! — Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.
— О! — на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
— Бачив?
Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:
— Що таке? — І далі злякано: — Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
Вітя повернувся до неї.
— Я босяк, я жулик, я... та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.
Оксана заклопотано:
— Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.
— Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя помарширував, похитуючись, до клуні.
— Ну й люди! — хитає головою Бондариха. — Треба було отак напоїти хлопця.
...Віті було погано.
Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця. Гладила чуб.
Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.
Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.
— Куди це ти, Костю? — спитала Настя.
— Піду до хазяїна — тут мені немає чого робити, — гостро одказав Кость.
— В чім річ? — затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.
XV
Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.
Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.
Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: «І-і! Наробив же я шелесту!»
Рішуче:
"Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив».
Аж ось чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: «Чи я її цілував, чи вона мене?» Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі,

читати