Завантажити

уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:
— Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?
— Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, — зареготав хтось із гурту.
— Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.
Сміялись.
Дід винувато скривився, комічно лупає очима.
— Коли так, то й так: сідай, Петровичу, — дружньо промовив він, — твоє зверху.
Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, — хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав... Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту «зозулю». Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: «Це ти, мій славний старий друже...» — і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.
— Бо з ним! Не хочу! — Перша образа слізьми сплила йому на очі.
— Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, — підбивали люди.
— Ні! Ні! Ні за що не сяду! — рішуче заявив Валя, — ні за що на світі!..
І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.
Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний:
— Валю, та іди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім...
— Зараз, зараз! — винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
— Так воно щось таке буде сьогодні? — зверталися до Василя люди.
— Буде! Неодмінно буде! Приходьте! — рішуче запевняв Василь.
XVIII
Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі, — проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках — батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьорий, спітнілий еврейчик без шапки, щупає курча поміж пір'ям, сіпає молодицю за рукав:
— Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?
Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:
— Шість гривень.
— Му-у! — реве на весь ярмарок зголодніла корова.
— Гей, Вітю, не одставай! — І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гурту. І знову спиняється: що це таке? По ярмарку, мов розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухається: скрізь по ярмарку лунають пристрасно-жагучі пісні — жебранки старців. Ось поблизу виривається натхненний спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й імітує ліру:
А дайте, що я не бачу, як темна ніч наступає, — гм-у...
А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає, — гм-у...
Та коли б же я світ сонця видала, то я б ваших стежок-доріжок не засідала... гм-у...
Раптом за плечима:
— З дороги! З дороги! Розступіться! — 3 повним возом мішків, сам стоячи на возі, спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі помахуючи батогом.
Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум.
— Гу-у! Гу!..
А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:
— Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!
Вітя востаннє почув здаля голос:
— Вітю, де ти? -І вже більше не бачив їх на ярмарку.
Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:
Та й не дала тому коза-ко-ві
Ні ща-стя, ні долі...
І вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорі, гойдається в запашних небесних просторах.
А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонів двоє — і ярмарковий гук затихає, як писк комариного рою. Ще кілька кроків — і вже тільки лопотить в уші степовий вітер та верба край шляху кволо махає вітами, мов бореться з дрімотами... далі, як свічі, куряться живим іще смутком степові могили... із-за могил встають примари татарської орди... Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вітру:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому, думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс подарунок — цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла з обох боків темною

читати