Завантажити

Тільки швидше ходімо, бо мені боязко, щоб він, чого не заподіяв собі.
— Дурниці!
— Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який він сьогодні: очі, як у п'яного, а сам червоний, як огонь.
Незабаром дівчата шуміли городами, аж спотикались.
XXII
Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір — тоді на обличчі його з'являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. «Це щось цікаве», — торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: «Не піду». Почав знову ходити. І сидів, і лежав — ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:
— Вітю, гов! Вітю, де ти?
Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.
— Вітю, іди ме-еду їсти! — гукав Василь.
Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, бїлі.
— Ану, діти, до меду! — Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.
— А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз «тепер мені не до меду», проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге... і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
— Аж ось коли я до тебе добрався!
Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.
Кость злякано:
— Вітя, луснеш!
— Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя.
— Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, — почав забирать Валя.
— А я кажу: виїм!
— Що ставиш?
Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя — лижви.
Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:
— Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся...
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.
— От, я ж казала, що так буде! — затурбувалась Оксана.
Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:
— Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!
— Ага, тепер «умру"? — сердито докоряв Кость.
— Ведіть його, хай ляже!
І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.
XXIII
Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город — нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті — нема. Стоять серед двору, турбуються: :
— А що, як він собі щось заподіяв?
— Чого доброго, він шалений!
Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався з клуні Валя.
Зразу до його обидві:
— Віті не бачив?
— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна...
— Чого? — і голос затремтів у дівчат.
— Так... хворий.
Дівчата зблідли:
— Що ж таке трапилось?
— Та нічого.. видужає, — чогось не хотів казати Валя.
Раптом Настя в плач:
— Чому ти не кажеш?
Валя здивовано глянув на дівчат:
— Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живіт... Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск, і, слова не сказавши, бігцем — на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
— Валю... І нащо... ти... сказав?
XXIV
Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем.

читати