Завантажити

похмуро відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів, не обирають... А бог дає...
Козак нічого не відповів, а тільки блиснув своїми темними, як ніч, очима, і панові Адамку стало це по собі. Щось отой козак, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамку не казав...
З панами Влодзімежем та Євгеніушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кілька днів. З паном Євгеніушем за те, що він посмів образити його, шляхтича, а з паном Влодзімежем — за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. «Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними ані слова», — поклав сам собі пан Адамек.
Так вони проплавали днів із десять, їхня галера ішла уздовж східних берегів Криму, кілька разів лунали з палуби гарматні постріли, але чого б то — невільники не знали.
Якось уночі барабан забив скоріше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім стали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а барабан бив усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінчий навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Весло поважчало ще більше — то пан Влодзімеж завис на ньому. Пан Адамек, двоє козаків та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів збилися — і тут по їхніх спинах загуляли гарапник та камча — Анвар лупив обома руками одразу...
Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінчих.
Десь аж за тиждень по тому козак Панас довідався, за ким то гналася галера.
— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.
— І що з того? — запитав пан Адамек.
— Та нічого. Може, з другого боку козаки запорізькі надійдуть...
— Надійдуть, надійдуть, — радісно вигукнув пан Адамек. — Я точно знаю, що надійдуть. Вже надійшли!
Козак Панас недовірливо подивився на пана Адамка — звідки йому відомі козацькі таємниці?!
— Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І став розповідати козакові Панасу історію всіх своїх останніх пригод.
— Падлюки ж ви! — поволі промовив Панас і відсунувся від пана Адамка. — Стрілись би ви мені в чистім полі, я б вам швиденько поодчісував би голови...
— Але ж зрозумій... — почав було пан Адамек.
Козак Панас відсунувся ще далі.
Хлюпотіло море за бортом, сонячні блищики стрибали по стінах та стелі, боліли руки й ноги, боліли кості й душа...
— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.
— Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.
Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потім повернув обличчя до пана Адамка і, дивлячись йому в вічі своїми до божевілля чорними характерницькими очима, прошипів :
— Здрайці чортові... I тебе б — на палю, хоч ти здрайця! Я б вас — на палі, на палі... — і кращий серед них... А все одно
Ні пан Адамек, ні козак Панас не знали про те, що в донесенні сеньйора Гаспероні дату козацького походу подано неправильно — розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри і слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!
Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої роботи підгінчий Анвар.
Зиркнув у його бік козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди — хто б то мав за ним слідкувати?!
— Ну, зачекай, — тихо-тихо прошепотів козак Панас. — Сидітимеш ти ще в мене на палі...
Спав рудий московит, руді вуса лізли в його пощерблений рот, хропів грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались уві сні пал Євгеніуш та пан Влодзімеж.
На палубі лунали чиїсь веселі крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу.
І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячі бранців пливуть на відбитих у турків галерах — таких, як оця, — додому, на волю, з неволі агарянської...

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому йдеться про долю та її химерії,
що знову зводять та розводять людські дороги

Десь під ранок Яремко прив'язався-таки до щогли і, вибившись із сил, зомлів...
Очумався аж увечері, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотілося пити, їсти. Він весь задубів від холоду й відчував, що ось-ось помре.
Щось хлюпнуло. Відкрив рота, прохрипів:
— Рятуйте!
Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.
Із зусиллям відкрив рота й прохрипів:
— Я — козак... козак... козак...
У відповідь пролунав зойк жаху...
Потім Яремкові снилося: він у лісі з хлопцями сидить на дереві, а внизу те дерево рубають графські робітники, — і от

читати