Завантажити

тріщить-тріщить, падає високий дуб, — і він, Яремко, падає, падає, падає...
«Мамо! Мамо!» — кричав він щосили, і тоді чиясь рука клала йому на розпашілого лоба щось холодно-мокре, і тоді трохи легшало.
Він хотів ту руку помацати, та не міг і пальцем ворухнути, він хотів відкрити очі, та повіки були такі важезні, що його кидало у гарячий піт при спробі їх розплющити, а голова йшла обертом — і він провалювався в безвість...
Іноді, мов уві сні, долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Чув навіть дихання цієї дівчини і дотик її пальчиків, але ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить з чоловіком. Відчував, як вузенька ніжна долонька підводила йому голову. Потім відчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напоєм, він одкривав рота й пив, що йому давали, і йому легшало... І він спав, спав, спав...
І от настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся й розплющив очі. Довго думав і не міг додуматися, де це він. Бачив над собою грубообтесані дошки, крізь шпаровиння виглядає якась трава, ганчір'я якесь...
«Де ж це я?» — він пильно-пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, від чого йому все стане ясне й зрозуміле...
І раптом збоку пролунав сміх — той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся...
Він повернув голову і, дивуючись своєму голосові, запитав:
— Хто тут є?
Сміх тут же урвався. Потім щось швиденько задріботіло по землі — і над Яремком схилилося чорнобриве дівчаче обличчячко. Звісилось кілька тонюніх кісок.
— Мерхаба! — сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумію.
Обличчя дівчинки спохмурніло.
— Іллях? — раптом спитала вона. Знову закрутив головою.
— Урус?
«Урус, урус... Десь він уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповідав, що турки й татари звуть українців та московитів урусами...»
Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:
— Урус... Козак.
Дівчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.
...Але де ж це він? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонті загинув. А при Синопі загинув Джузеппе... Загинув, відштовхуючи Олександра від кулі мерзотника Гаспероні. Чи знають козаки, що Гаспероні хотів убити Олександра? Треба сказати... Але де козаки?
Дівчина наполовину відкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.
— Де я? — запитав він.
Дівчина знову закрила обличчя.
Але де ж це він?..
Він напружено пригадує. Був бій у морі, палали турецькі кораблі. Сеньйор Гаспероні стріляв в Олександра. Потім... Потім він, Яремко, летить у море... Холодна вода... Солона... Потім — обвуглена щогла... Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від вугля. Хтось підплив на човні, відв'язав його... Що далі? Куди вони приїхали? Що це за дівчина?
Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Він у турків! І ця дівчина — туркеня. І отой чоловік, що він чув його голос — турок теж.
Дівчинка знову дивилася на Яремка.
— Ти — туркеня? Ви — турки? — прошепотів. Дівчинка дивилася запитливо, не кліпаючи очима. Показав на себе:
— Урус. Козак. Урус. Козак. Потім тицьнув пальцем на дівчинку:
— А ти?
— Бібігуль, — блиснувши оком, відповіла дівчинка. Бібігуль... Що ж це за люди такі — бібігулі? Повернув голову в той бік, звідки завжди чув голос чоловіка і, показавши туди рукою, запитав:
— Бібігуль?
Дівчинка закрутила головою: ні.
— Мен... мен... Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела рукою в той бік, що й Яремко:
— Ота... ота... Абдулла...
Ясно. Абдулла — то турецьке ім'я. А дівчину звуть, мабуть, Бібігуль... Смішне ім'я. Перепитав:
— Бібігуль?
Вона радісно засміялась і закивала головою: так, мовляв, так...
Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від його постелі... Яремко побачив — зайшов чоловік. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима...
Дівчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька раз повторювала слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. І Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. «Мабуть, по хрестику здогадався», — подумав Яремко. Він забув, що сам сказав у морі, що він козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Він, мабуть, загубився в морі...
«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати... Може, вони ще в Синопі?»
Він запитав:
— Козаки в Синопі?
Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:
— Йок!154
— А де ж вони?
Турок нічого не зрозумів.
Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе він?
Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумітися з ним.
Яремко підвівся з постелі. Тіло було

читати