Завантажити

важким і неслухняним. Спробував піти назустріч туркові, та завертілося все перед очима. Якби не туркова рука — упав би...
Турок вивів його надвір.
Яремко жадібно вдихав морське повітря. Було зовсім тепло. Сонце підбилося під обід. Турок притримував хлопця за плечі.
— Де Синоп? — запитав Яремко. Турок показав на схід.
— А козаки? Чайки?
Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков...
— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!
— Йок! — заперечно закрутив головою турок.
— Та ні, на Стамбул, я точно знаю, — мовив Яремко, показавши рукою на захід. І знову турок закрутив головою. А далі:
— Кефе! Ячаков! Гезльов!

Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Три дні побенкетувавши в Синопі, — Олександр на цей раз дозволив таку розкіш, — козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невільників їхали на батьківщину.
Радісна пісня лунала над Чорним морем...
Вирішено було так: після взяття Кафи частина донців та запорожців проведе ці галери й шаранти майже до Азова, а іам, висадившись на пустельному березі, доведе невільників до Новочеркаська. Звідти легше буде добиратися і на Московщину, і на Україну, і в Богданію. А потім запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і всі разом ідуть на Стамбул...
— От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати і свою галеру, — сказав Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути біля Кафи.
— Та заберу вже, — пахнув люлькою Карпо. — Жаль — Клюсика немас...
— Треба було за злотом не гнатися...
— Не собі ж старався. Для братства. Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото потрібне... Тобі, отамане, воно, мабуть, не пече... Ти візьмеш трон султанський — ото й уся твоя турбота... А не візьмеш — знову в Європу подасися... А нам тут жити. І нашим нащадкам жити тут. Отак...
— Ти знаєш — не дуже воно мені байдуже, — сказав Олександр, подумавши. — Як ішов сюди, думав про козаків як про військову силу, потрібну для одного походу... А зараз думаю не так...
Помовчали.
— Як там Джузеппе, бідолаха? — зітхнув Карпо. — Ох же ж і шпурнув він тебе у море!
— Славний чоловік, — сказав Олександр. — Ходімо до нього.
Вони підійшли до постелі, на якій лежав Джузеппе. Він був ще дуже слабий, але говорити міг. Біля нього день і ніч сиділи Петро і Йован. Коли поранений побачив біля себе Олександра і Недайборща, він аж заусміхався.
— Сеньйоре отамане! — прохрипів Джузеппе. — Я прошу в товариства горілки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морі пити — гріх...
— Бо таки гріх, — сказав Карпо Недайборщ. — Хто п'є в морі, той не православний чоловік, а гірший за католика...
— От-от, — зрадів Джузеппе, — я ж якраз і є католик... Дай горілочки, а то ж уся душа зсохлася... Всі лікарі Європи радять. У нас у Трієсті так був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь йолоп проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого... А тут якраз я нагодився... Збрехав, що я лікар. Почав лікувати герцога горілкою...
— Ясно, — сказав Олександр, — герцог ожив і живе й досі.
— От бачиш, сам отаман Чорногорець підтверджує мої слова... Дай горілки, а то умру, а у вас тут і пастора немає.
— Дам, дам, — пообіцяв Недайборщ...
— Я ще з сеньйора отамана дертиму горілку барилами... А як стане султаном, то...
— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це говорити...
— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею...
— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборща Джузеппе і втомлено заплющив очі.

Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним шляхом, що вів на Стамбул, мчав вершник.
Він був в одязі простого сипаха, його обличчя почорніло від сонця й пилюки, на щоках відросла густа щетина…
Вершник поспішав, хоч знав: Стамбул жорстоко карає тих, що приносять лихі вісті. Та все одно поспішав, сподіваючись: його мусять помилувати...
Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів Туреччини. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому було вбито чимало високоповажних ворогів Туреччини, але на цей раз усе зірвалося.
«Ні, ні, ні, Кемалю, — говорив сам до себе, підганяючи коня. — Ти зазнався, ти налякався, тому в тебе нічого не вийшло з Ях'єю. Ти мусив врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козаків — вони бережуть його. Тобі могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив цього — зрозуміло чому... Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти його не знайшов... Ти постарів, Кемалю, ти став базікою й товстуном...»
Він люто поганяв коня, якого ще вранці добув, роззброївши

читати