Завантажити

Спиридонового батька весь час тиняються капиджі — вони мають заарештувати коханця-невдаху, як тільки він прийде додому.
Муса й сам не знав, чому він тримає у себе вдома цього пораненого грека. Адже Надир-бей розіслав своїх джасусів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, усе ж не минути неприємностей.
— О М-Мусію, — мовив сам до себе. — Що т-таке Надир-бей? Що він т-тобі з-зрештою з-зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ-щасного грека.
Здавалось би, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?
— Т-ти не спиш, Спиридоне? — запитав, бо відчув на собі погляд.
— Не сплю. Знову снився Надир-бей.
— Б-боїшся?
— Ні, ненавиджу.
— А Софію? Адже в-вона с-сама пішла до цього т-турка?
— Її змусили. Вона батька рятувала.
— А м-мене н-ненавидиш?
— Ні, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловік. Духом слабий. Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину. А забув, що віра — то вище за все.
— Т-ти фанатик. С-спи ото. Я д-думаю над мечеттю. Ще торік було викопано глибокі ями й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але діло рухалось поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь. А недавні події — повстання, вбивство Делавера й султана Османа — призвели до того, що половина майстрів розбіглася, а робітники працювали сяк-так.
Якось ішло двоє яничарів. П'яні були, причепилися до Муси-мімара, що розмовляв із майстрами.
— Що ви робите, гяури?
— М-ми н-не г-гяури. Ми п-правовірні. М-ми р-робимо д-для вас м-мечеть.
— З яких ви країв, га?
І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців. І всі зреклися віри своєї й мови.
— 3-заради в-вас же ж, — сказав мімар Муса, заїкаючись більш ніж завше.
— Ха-ха-ха! А ми заради кого зрікались свого?.. І пішли далі, п'яно верзякаючи... Нікчеми...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
у якому надто багато стрілянини

Джузеппе і Йон перезирнулися і підняли свої пістолі.
— Вони десь тут, — закип'ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині...
І вій вистрелив в кущі.
Тої ж миті озвався Йонів пістоль. Та куля в пана Сулятицького не влучила.
— Сакраменто! — ревнув італієць і вистрелив.
Але поляку і на цей раз пощастило. Якраз у момент пострілу пан Славек наступив на свіжий коров'ячий кизяк, підсковзнувся й гепнув на землю.
— До стіни! — скрикнув той чоловік, що його пан Сулятицький та його друзі називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть!
Джузеппе швиденько перезарядив свого пістоля.
— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми зараз відбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю якогось лихого чоловіка, полюють на Олександра... Хай пришле нідмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен... Ясно? Ну, арріведерчі103... І так: щоб одна нога тут, а друга там!
— Добре, — прошепотів Яремко. Але як? Вони стріляють...
— Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць... Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться — я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив...
Яремко пригінця побіг поза кущем до цегельної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину...
Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й видирається нагору... Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі й відчайдушне стрибає... І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.
Яремко хутко зводиться, охкаючи, озирається навкруги, намагаючись збагнути, куди йому зараз бігти. Ага, треба обігнути оцю садибу і чимдуж летіти до Лаври — ой, як це далеко!
Він мчить попід кам'яною стіною. Ось вона кінчається. Вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє у якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев'яним парканищем. Палі та дошки цього паркану вгорі загострені, мов ратище, — такий паркан не перелізеш. І дірки не видко... Яремко швидко мацає дошку за дошкою — може, яка з них погано прибита, якщо відсунути таку дошку вбік, то в щілину можна буде пролізти...
І тут щось схопило його за литку. Всі думки про дірку в паркані тут же вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Від нього з гарчанням одлетіло щось темне й кудлате.
Пес... І де він тут узявся, триклятий?
Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.
Пес приліг на

читати