Завантажити

забрали. «Нічого, ось я підросту і порятую свого брата», — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..
— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:
— Не треба... Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?
— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати... плакати перед оцією красою... А чому ж люди так її занедбали?
— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.
— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?
— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.
— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже100, як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії...
Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по-латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького «рубатися» на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав... Як же це він од турків не вберігся?
Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.
— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.
Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.
— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.
Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.
— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?
— Знає. І я знаю.
— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.
— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?
— А-а-а! — зиркнув Джузеппе. — Знайома пика. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатів, якщо ця кумпанія не захоче зараз почати бійку.
Але хто то з ними?
— Уперше бачу, — сказав Йон.
— Вони тебе не пізнали. Ну, бо ти ж зараз — парубок, а тоді був барбудо — дід з бородою.
— Але хто ще?
— Якийсь їхній приятель.
— Ходімте потихеньку звідси, — сказав Джузеппе. — їх п'ятеро, нас усього двоє...
— А я? — образився Яремко.
— Ну — троє... Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Іспанії на мене отак дивився один тип, а потім ножа в спину загнав...
Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пішли вниз.
— Джереміе, — звернувся Джузеппе до Яремка. — Джереміє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.
— Добре.
— Тільки так — як я скажу, тоді й озирайся. Ну, от зараз.
Яремко озирнувся. Нікого не було.
— А ти уважніше. Може, між деревами...
Справді, між деревами перебігали якісь тіні.
Джузеппе сказав:
— Повернімо в завулочок, а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції втікав від одного ревнивого чоловіка. О, л'амур 101, — мрійливо пробурмотів італієць.
— Ну, й що? — поцікавився Йон.
— А, нічого.
Вони повернули в завулок і чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущі й дерева.
Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густенних бузинових кущів.
Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришів. Вийняв два пістолі.
— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йонові.
Йон мовчки помахав під самим носом Джузеппе своїми пістолями.
— Стрілятимеш за моєю командою, — сказав Джузеппе. Почувся тупіт ніг — і п'ятеро задиханих переслідувачів зупинилися біля кам'яного муру.
— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — сказав один голос.
— Пан Сулятицький, — прошепотів

читати