Завантажити

— Та я хотів би відвідати вас... неофіційно, по-домашньому, поза обкомом. Маю з татом розмову. — «Це, певно, — подумав я, — добре, що Подолюка ще нема вдома. Скажу: «На хвилинку до вас заглянув. Тиждень тому були ваші іменини: п’ятдесят вам стукнуло. Хочу повіншувати».
Як добре, що згадав про ювілей. Є зачіпка.
— То приїжджайте, — обізвався у трубці Подолюків син. — Адресу знаєте? Революційна сім, квартира п'ята, третій поверх.
Двері відчинив високий, худий, довгорукий юнак із русявою борідкою і перев'язаною тасьмою ріденькою косичкою; був він злегка зизоокий. Нагадував буддійського монаха.
— Ні, папані ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у відрядженні. Я, отже, — господар, і звуся Адасем, — відрекомендувався хлопець. Зрештою, я його добре знаю, він вчиться у нашому Художньому інституті, цікавий графік.
Подолюкова квартира, як і у всіх начальників, була обставлена багато: кришталь капає зі стелі й іскриться в сервантах, меблі — югославські, китайська ваза, японська апаратура, що грає, співає і показує. Килими — аж нога потопає. На стінах... на стінах гостинної, що мене дуже вразило, висіло дві чи три копії, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського і Шишкіна.
— Вас здивувало, що папаня не повісив жодної картини львівського, як говориться, мистця? — Адась, зауважив, що я чипів посеред гостинної з своїм портфеликом дещо розчарований. — І вашої в тому числі, Василю Васильовичу, — вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши руки на грудях, і відверто глузливо посміхався.
— Як сказати... — зам'явся я. — Взагалі ти маєш рацію. Я сподівався, що татові дарують... що в тата ціла галерея. В усі часи художники дарували свої твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.
— То мій папаня — меценат? Він начальник від літератури, живопису, скульптури, театру. Так, йому носять... возять, як прийнято у нашому передовому суспільстві. Хто несе начальнику печене, хто — варене, хто — антикварний годинник, хто — старовинний фоліант, хто — набір меблів, а художники носять свої картини. Звичайна річ. — Адась виявився хлопцем іронічним. Мені подумалося... я хотів так і, думати, що його ріденька борідка і віничок волосся на потилиці — це своєрідний бунт... бунт, може, супроти власного батька, а не тільки проти того, що комусь безплатно привезуть з колгоспу півсвині чи декілька центнерів картоплі.
— Хто що потрібує — той відповідно свої потреби й задовольняє. Батько твій кохається в мистецтві...
— Облиште, Василю Васильовичу, — запротестував Адась. — Ми з вами вже вияснили, що він не кохається в мистецтві, що він тільки начальник над усіма нами. І наді мною в тому числі. — Хлопець задивився у вікно, в темряву. Вечір, як повеневий розлив, плив вулицями, площами і скверами. Немов бакени на великій ріці, засвічувалися вікна будинків. Очевидно, жилося Адасеві вдома не вельми затишно, якщо він має батька лише за начальника. — Тепер настала пора уточнити й переконатися, як мій папаня шанує, просто-таки падає на коліна перед майстрами тутешнього живопису. — В Адасевих очах майнула мстлива тінь. Послушник чи монах буддійського монастиря, виявляється, міг бути огніваним, злим. Рідка його борідка дрібно тремтіла. — Як бачите, на стінах нашої хати нема ні однієї львівської картини. Папаня нічого не вішає з принципу: а раптом котрийсь із живих майстрів вструже щось... викине політичного коника. Ну, скажімо, назве козу дідьком. Розумієте? Тому всі підлабузницькі приношення папаня складає в буцигарні. — І він розмашисте розсунув вузькі двері, що визгнули на роликах. — Бачите? Папаня сміється... при мені сміється, очевидно, для того, щоб я пам'ятав: і мої твори колись якийсь начальник від мистецтва замкне до буцигарні або ж викине до пивниці щурам на сніданки, бо вони «не затверджені згори», бо вони «не перевірені часом», бо «народу потрібні картини без формалістських витребеньок», бо «націоналізм повсякчас переодягається, міняє обличчя і шкіру». — Хлопець аж задихнувся, коли поспішно, навально вигукував почуті, певно, від батька «мистецтвознавчі оцінки». — То отож-бо мій папаня сміється: понаносили підхаліми образів, які на стіну не повісиш, а викинути шкода.
Буцигарнею Адась назвав маленький покоїк при кухні, де в передвоєнні часи ставили ліжко, шафу й вішали на стіні розп'яття — було це житло для домашньої прислуги. Мале заґратоване віконце впиралося в задню стіну сусіднього будинку. Покоїк був буквально запруджений аж попід стелю картинами в рамах і без них; я впізнавав руку відомих майстрів, які запопадливо писали на зворотному боці своїх картонів і полотен: «Дарую з любов'ю...», «На пам'ять дорогому...», «Хай ця скромна робота прикрасить Ваше житло...» і так далі. Мені було гірко читати посвяти Подолюкові; мені було гірко бачити в кутку аж три бюсти товариша Подолюка різця талановитого нашого скульптора. Так, мені було гірко... мені хотілося розреготатися від сорому за нас усіх, а першою чергою за самого себе. На підлозі під

читати