Завантажити

мене, з мого таланту лишиться після цих мальовидл? Зароблю у червоного стола дозвіл малювати членів Політбюро? Недавно на першотравневій демонстрації я бачив такі портрети, їх урочисто несли залізничники; з трибуни викрикували «ура», а я в душі реготався: всі наші вожді на портретах були вдягнуті в чорні, немовби залізничні мундири.
З трибуни далі лунали заздравниці, а я згадував, що недавно на вулиці Маяковського два міліціонери впихали в свою буду на колесах, щоб відвезти у витверезник, Семка Коцюха. Чолов'яга він дебелий, сильний і як міг відбивався від міліціонерів, але стражі порядку крутили йому руки і сторч головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цілу вулицю, щоб скурві сини не ламали йому руки, бо він не хто-небудь, не якийсь маляр від парканів, а «єсьм Коцюх, що намалював цілий тузін вождів для Залізничного району міста Львова. За вождів і п'ю...»
Його повезли в буді, як гицлі возять псів. Я дивився йому вслід, і було до болю шкода Семка: він подавав колись, як кажуть, великі надії, про нього писали, що сходить на обрії новий оригінальний талант. Він жадібно малював пейзажі — то полтавські, звідки був родом, то гуцульські, то заворожувало його Подністров'я. Був у Семкових пейзажах особливий чар, який не висловиш словом. Може, це була залюбленість у материзну? Не випадково він малював переважно старі карпатські ґражди, білі під соломою полтавські хатки, верби і тополі, лани соняшника, що цвіли й світилися на цілу Україну.
Якось мене вразила його велика картина, на якій, розсуваючи рами, лежало де поросле бур'янами, а де голе до чорноти, зтирловане копитами поле, через яке хтось поклав одну-єдину борозну. На сірій потрісканій скибі тут і там стирчало кволе жито.
Жито, здавалося, вмирало на очах.
На засіданні виставкому Семкова робота називалася «Перша борозна по війні», але ще до того він признався комусь там із приятелів, що картина називається «Колективізація»; хтось комусь доніс, «Борозну» сполосували ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над ріденьким житом, що жовкло, як голодні діти, а сам Коцюх на довгі роки потрапив у немилість.
І спився з розпуки...
І кажуть, що нічого уже не може створити, окрім портретів членів Політбюро.
То невже?..
То невже подібне й мене очікує? А чом би й ні? Чим я кращий від Коцюха? Хіба не однакові для усіх нас пошиті кантарки, немов для полохливих коней? Хіба не така сама спотворена горбом душа... а в тому горбі іржа проїла діру, крізь яку просочується по краплині крик, що будить змія... змій зветься страхом.
«То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?»
У кожної людини на життєвій дорозі трапляються свої Голгофи — великі, трагічні, високі, менші й зовсім незначні горбики, не на всі Голгофи людина виносить свій хрест, інколи хрест людину розчавлює, іншого разу хрест залишається покинутим у підніжжі гори, й ніхто начебто не зауважує нашого хитрування. Буває, що свою Голгофу обходимо бічною стежкою.
Котроїсь хвилини я подумав... я завагався і оглянувся: чи не варто зійти на бічну стежку?
— Гадаю, Володимире Івановичу, що на зборах могли б розібратися, вияснити з Степанюком і без мене? — я таки раптом звернув на бокову стежку, обходячи, може, й незначний горбик Голгофи. Якщо ж сказати по правді, то раптового нічого не було, в хащах моєї душі підняв голову змій. — Коли б на це була ваша воля... від вас, прецінь, а не від Першого залежить. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазі? Врешті-решт, я справді без вини винний.
Господи, я просився у єфрейтора: я по-ницому впав на коліна (провадив мною змій) і повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги. Власне, я уявив себе плазуном, і ніколи, мабуть, так себе ненавидів, як у цю хвилину.
Змій, проте, був сильніший за мене.
Подолюк мовчав довго й суворо; він пропікав мене окулярами наскрізь, щоб переконатися в щирості моїх слів: він, здавалося, зважував кожне моє слово на долоні.. зважував і любувався ним. І був собою задоволений.
— Ваша правда, — обізвався врешті. — Ми ж бо ніби приятелі, давно знаємося. А суперечки... та й чи від нас залежать наші незгоди? Служимо-бо вищим цілям, ідеї, поступу. Чи як кажете? — Він тільки тепер сів у старе, оббите червоним оксамитом крісло, в ЯКОМУ я любив часом дрімати.
— Спробую якось владнати з начальством. Вас не буде на зборах, в Угорщину поїдете, є нагода вивчити, як там поставлена реставраційна справа. Поїдете? — потирав він сухі, як дощечки, жовтуваті руки.
 
Ми сиділи до пізнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те; він хвалив мої картини, особливо ось ту, де ходить у малині вітер і гойдає крихітне гніздечко; так, ми пили коньяк... а я поклав свій «День» під промені сонця, що заходило, червінь підпалювала гніздо, вітер його похитував, а Подолюк нахиляв голову то вправо, то вліво, примружував присліпкуваті очі — зробився добрим, домашнім, попустив краватку, а згодом і здрімнув із півгодини

читати