Завантажити

що не почув похвали, обережно взяв із його рук картон і поклав на верхню полицю.
— Не підозрівав я також, Василю Васильовичу, що ви... ну, як би це полегше сказати, живете подвійним а чи й потрійним життям. Одні ви на виставках, на зборах, так сказати — на людях, інші ви в своїй майстерні... інший у вас немовби пензель. А ще ви інакший, я певний, у довірливих бесідах із Степанюком, — продовжував Подолюк у тому ж дусі.
— Хіба ви не здогадувалися, що кожний справжній мистець не може бути однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець — різний. Колись один мій учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тільки жолуді. Мистець — це райське дерево в людському саду, на дереві цьому приживлено безліч прищепів... і тому він цвіте різними барвами, тому його плоди теж неоднакові, бо цвітіння і запліднення — це шукання, сумніви, боріння.
— Почекайте, — підняв руку Подолюк. — Красиво говорите й... ллєте воду на мій млин. Якщо художник не цілісний, я маю на увазі Степанюка, якщо він хитається то вправо, то вліво, якщо душа в нього двояка і трояка, то чи це не означає, що в металі його медальйонів прихована їдь фашистського прихвосня, який не просто, ні, не просто «заробляв на хліб», як ви твердите, в тутешній українській газетці безневинними фотографійками. Маємо неспростовні докази... це вже відповідно перевірено, що влітку сорок першого року Степанюк їздив чи не по всіх тюрмах західних наших областей... так, спеціально їздив до Станіслава, Стрия, Дрогобича, Золочева й фотографував гори трупів замордованих в'язнів. Потім видрукував у газетці цілу серію «Жертви московського терору». В архіві мені показували підшивку цієї газети. Страшно дивитись... а ще страшніше читати текст під фотографіями: в кожному слові брехня і хула в адресу нашої партії, радянської влади та органів.
— Відомо... відомо, однак, що гори закатованих таки були, — вставив я несміливо. Тема була слизькою і небезпечною. — Хтось... десь розповідав, я чув. У селах по відступі Червоної армії люди висипали могили в пам'ять про ці жертви.
— Цілому світові також відомо ще з літа сорок першого, що в'язнів у тюрмах фактично винищили німецькі окупанти та їх прислужники-оунівці. Про це тоді повідомляло ТАРС. Я сам читав. Наш уряд рішуче заперечив нашу причетність до розстрілів. — Подолюк зняв окуляри і, протираючи їх, споглядав на мене ясними очима. Він цілком вірив у те, що говорив, я був у цьому переконаний. Про себе цього сказати я не міг: я пам'ятав, як на початку липня сорок першого року тато з мамою їздили на «вселюдські похорони» до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечері повернулися, то були обоє страшні, заціпенілі, усяка робота домашня падала їм з рук, а слова, певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечірню мамину молитву: вона била поклони перед образами й вголос запитувала Господа Бога, як міг допустити, щоб совіти людей у криміналах кого постріляли, кого порубали сокирами, а з кого паси дерли, а кому очі виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й не брав до серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не маєш, чи не маєш блискавки і грому, чи нема в тебе припасених кар?
— Історія розбереться... — почав було я, але Подолюк відразу перебив:
— Історія вже сьогодні все розклала по своїх полицях, Василю Васильовичу. Гадаю, ви вірите офіційній заяві радянського уряду з приводу розстрілів сорок першого року. У нас чисті руки. Так. Чи ви схильні вірити писанині Степанюка?
— Я його писанини не читав... і ми з ним на цю тему не розмовляли, — відповів я сухо.
Це була правда. Степанюк ніколи не вихвалявся своїми фоторепортажами з тюрем сорок першого року. Втім, всі обминали тему розстрілів, це була страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на батькову могилу квітку й крадькома молився за татову душу. Поки могили не розрівняли бульдозерами.
— Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть свого приятеля. Що, ні? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому році слідство знало про Степанюкові фотографії, то прокурор зажадав би кари смерті.
— Цілком можливо, — погодився я. — Тоді життя в очах Феміди так мало значило. Війна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських, жорстокість. Закон прокурорський короткий: «К стене».
— Ви не про те говорите, любий мій художнику, — узяв мене під руку Подолюк. — Ні, не про те. Жорстокість. Прокурор. І тепе, і теде. Тим часом справа досить серйозна. Степанюка неодмінно виключать зі Спілки. Його мусово треба виключити... викреслити, так, викреслити з усіх списків і заборонити займатися творчою працею. Хай запишеться в кочегари. Так вирішено.
Тільки тепер, очевидно, я зрозумів, як низько нависли над Степанюком чорні хмари; рукав хмаровий захоплював у своє жерло й мене.
— Але ж від цього рішення постраждає наше мистецтво, Володимире Івановичу! — вигукнув я благальне. — Мистецтво й дрібні Степанюкові діти.

читати