Завантажити

вгадуючи мої розмисли, й усміхнене поглянув мені у вічі. Він сидів на пласті сіна, прихилившись плечима до копички. — Як вам сказати... тихо тут і мудро... мудрість приходить сюди гола і свята: замислися-но, чоловіче, чого живеш на світі? Не подумайте, що я дивак якийсь, «фільозоф», ні. Я собі сільський і звичайний: маю ґаздівство, садок, п'ять соток полуниць, котрі в нашому селі з-польська називають «трускавками». І як усіх,точить мене буденщина, мов шашель, і кожен сам собі лік шукає на неї: той горілку, той посаду, той гроші, той колекціонує жінок, з якими переспав, а я втікаю від шашеля до Святого Духа, кошу тут сіно, зцілюю душу і пильную від єфрейторів церковцю... а щоб я відчув вагу того пильнування, то громада таємно доручила мені ключ, — при цих словах він торкнувся пазухи, одначе я побачив на шиї лише чорний ремінець. — Втім, про таємне це доручення знає ціле село, і влада, зрозуміло, теж. Однак вона поки що не насмілюється відкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу бути постійно на сторожі.
— Єфрейтори — це хто? — перепитав я, бо направду не зрозумів, про кого мова.
— Службісти ревні... з місцевих родаків, яким понашивали на погони по одній личці, — відповів він серйозно. — Генерали, як водиться, далеко, полковники і майори теж неблизько, а єфрейтор завжди під рукою і завжди він послушний. Йому тільки пообіцяй ще одну личку. Вам хіба старий Вербень не оповідав, що єфрейтори від імені народу збиралися «освоїти» церкву Святого Духа під атеїстичний музей? Так ніби народ «бажає»... не знати, який це «народ», бо наші сільські люди не дають «освоювати»... і загубили ключ від церковних дверей. — Добре бодай, що в музеї, в області нас підтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусі. — Пшеничні Павлові вуса затепліли посмішкою, а руки теребили на грудях важкий масивний ключ.
— Очевидно, це немала честь носити такий ключ і... відповідальність. А ще — сміливість. Влада здатна пришити політику. — Я не хвалив його заради тільки похвали, я відкривав для себе цю лагідну й сміливу людину.
— Ваша правда: вічна настороженість. Трапляється: зриваюся вночі... приверзлося, що єфрейтори підважують двері й рвуться до Святого Духа. І я біжу стрімголов. Хапаю вила й біжу.
— Я щось не вірю, щоб єфрейтори, як ви кажете, вночі ламали двері, — сказав я. — Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.
— Марниця, — заперечив Ключар. — У них свій вимір порядності.
Добре все те, що благословляє начальство. Інша річ... так, інша річ, що єфрейтори хочуть мати про людське око чисті руки. Тоді вони знаходять особин, які за гроші беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух не був змурований з каменю, то з нього давно залишилася б лише купка попелу. Вірите?
Правду кажучи, не вірив, так, мені доводилося чути, що в тій чи іншій області попід Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горіли стародавні хати й шпихліри. Горіли. Я, однак, пожежі списував на випадок, на зіпсовану електромережу, на залишений без догляду каганець. Та щоб спеціально... щоб навмисне нищити... ні, в таке мені не хотілося вірити.
А може, я фальшивив перед собою?
Передторік у жнива я малював Дністрові береги, є таке місце, мною дуже улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати ріку, коли хвиля котиться на хвилю і вода дрібно видзвонює, як порцеляна, і люблю малювати ріку розгнівану, каламутну. Тоді ріка тече, немовби осліпла, безпам'ятна, вона не має часу оглянутися й побачити, що береги обабіч світяться сонцем... так, сонце сидить на берегах, а Дністер нічого не бачить, бо в нього скаламучені, здичавілі очі.
Передторік у жнива скаламучений, лютий Дністер вихлюпнув на берег майже під мій мольберт дерев'яну обгорілу подобу святого Николая; це була примітивна різьбярська річ, розмальована білою, зеленою та золотою фарбами, але на грубо витесаному обличчі святого було стільки гіркоти, затамованого болю, що я повірив: примітивний той різьбяр мав непересічний талант.
Втім, може, гіркота і біль на Николайовому лиці не створені художником, різьбяр тут ні при чому, винні палії, які, очевидно, підпалили каплицю, де стояла півметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж гаком зірвали з ніші на фронтоні будинку й жбурнули у вогонь.
Я нічого не знав про страждання святого Николая, але привіз його додому, він, обгорілий, полущений, стоїть у мене в майстерні на підвіконні; я ніколи про нього не думав, не згадував і тоді, коли вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберігає подорожніх, моряків і рибалок, що ловлять рибу.
— А інколи влітку, як оце в косовицю, — продовжував свою думку Ключар, — я беру з дому верету і ночую отут у копиці, зовсім не думаючи про підступи єфрейторів. Принаймні, мені не хочеться думати.
— Не сумно вам тут... не страшно врешті? — поцікавився я. — Усе ж таки — цвинтар.
— Ні, — заперечив він кивком голови, — нема страху, навіть отого, що

читати