Завантажити

учився їх слухати.
— Вербень якось мені й каже: Чого ти, Павле, журишся, що вигнали зі школи? Звідки ти знаєш: може, це Божий знак? Ти пишеш вірші... отож напиши книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що біля нього насипана, про білі хрести, які не навівають суму, а тільки будять згадки і надію. Піди, піди-но, Павле, в нашу Страдчу долину, між старими валами, посиди під Святим Духом, набери в душу запаху сіна і торкнися хрестів. І побудь на стрілецькому кладовищі, біля надгробників січовиків, про яких сьогодні не вільно й згадувати... а якщо й згадуємо, то попередньо обливаємо їх гноївкою.
— То ви й поет, Павле? — Мені було соромно, що з самого початку не розгледів споріднену душу; я повинен був дізнатися про це з його очей, з його посміху.
Я так йому й признався: нібито я мистець. а людей не розпізнаю. Може, тому так тяжко малюю жіночий портрет, шукаю у душі якщо не дна, то бодай змісту, берегів.
— Докопатися до глибини завжди важко, — зауважив Ключар. — Тим паче мистцеві. Бракує часом міри, щоб її виміряти. Але ви маєте рацію: ми так мало знаємо про себе. Усе більше ковзаємо та ковзаємо по поверхні. Письменник, скінчивши університет і усівшись десь у теплій редакції, пише свій роман із пальця, і другий, і третій теж із пальця, з газет, із вражень так званих творчих відряджень і від установки, що панує і давить: «Пишіть, як повинно бути, а не так, як воно є в житті». Навіть видатні письменники... був тут один, люблю його твори і шаную... начальство його привезло в Страдчу долину, в село... з начальством, отже, він походив поміж людьми, поговорив, поцікавився «глобальними» проблемами, щось занотував до записника, а люди дивилися на нього замкнено, вони відкриваються лише без начальства. Ви це знаєте? Чи ні? Художники... не хочу вас образити... малюють не те, що в людини на душі, а те, що в передовика на грудях: значки, ордени, медалі. Це легше... легше малювати блискучі медалі, ніж зазирати в душі. Нема часу. Всі спішать. Завтра виставка про передовиків сільського господарства, а він картину «Молодіжна ланка» змальовує з фотографії і несе її перед світлі очі членів журі... і світле журі задоволене: «Сучасна, актуальна річ». Що, хіба не так?
Або той же газетяр приїжджає і розпитує доярку про кормові одиниці, надої, плани, передовий досвід, соцзобов'язання — і поспіхом шкрябає в газету напівправду, з якої та ж таки доярка насміхається і водночас починає у неї, півправду, вірити. Це страшно: починати звикати до фальші, немов до чистої правди. Начальство в районі теж товчеться лише навколо сівби, навколо жнив і силосування соломи... і ще начальство має тисячі інших важливих державних і партійних проблем... а ніхто не приїде до Вербенової Катерини, яку спаралізувало восени на буряках, і не спитає: «Що тебе болить, жінко?». І не приїде до мене й не спитає: «Що пишеш, поете? Плачеш ти чи співаєш? І чому твої вірші ніхто не друкує?».
 
ПАВЛО КЛЮЧАР
5
«Коли душа моя міліє, як пересихаюча річка, і на бродах вишкіряється слизьке каміння, що смердить тванню, а час, той чорний чорнокнижник, по краплині вливає в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужістю... і байдужість пливе у моїх жилах, як сонна сліпа риба, я котрогось дня... вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з моєї пам'яті зеренце, принесене з правіку, і дізнаюся од нього, що треба мені рятуватися. Я тоді уподібнююся до скаженого пса, котрий, запінений і лютий, летить навмання в не відомі йому краї, де нібито проростає зілля... досить того зілля взяти на зуб, досить, щоб воно бризнуло, увійшло в кров — і сказ минеться.
Лише не всі пси добігають до невідомих країв, в одних не вистачає сили і вони падають на дорогу, ще інших вистрілюють. (А ще хотів би я знати, чи живуть, затаївши хворобу, скажені собаки, одягнувши намордники?)
Я щасливіший од пса, я ж бо єсьм людина, сотворена на подобу Божу, і тому відоме мені зілля від людського, так, від людського, а не собачого сказу, і зветься той сказ не по-медичному просто: байдужістю. Коли ти байдужий, то нічого тебе не болить, не бере тебе жура, за нічим ти не плачеш і до нічого не прагнеш, і тяжко себе примусити ловити в собі сонного звіра, звір мурликає собі, як кіт, риба... риба мурликає, як кіт, у неї м'яка шерсть і її нелегко зловити, але ти мусиш її зловити за зябра й жбурнути в помийну яму, бо завтра буде пізно рятуватися, може статися, що сонна риба проковтне твоє зеренце, припасене з правіку, й ти не побіжиш навіть, як той собака, наосліп шукати зела від сказу.
Шукайте зела від сказу.
Риба врешті-решт загибає і смердить падалиною, а я радію і йду в Страдчу долину до Святого Духа; по-різному долину над Золотою Липою називають: одні кажуть «Страдча», і в цьому слові скиглить страждання, інші кажуть «Стратча» — є у цьому слові літера «т», що схожа на шибеницю, і чується у цьому слові страта. Хтось страждає? Хтось когось страчує? Яка різниця — біль один; я приймаю обидва наймення, однаково болить і страта, і

читати