Завантажити

з серпами... проходили й не помічали, що їхні виплодки, Господи прости, випорпували з Козацької могили черепи загиблих і глумилися над ними...
Діти не знали, що чинили?
Діти не знали, а вітці їхні, й матері, і діди, і цілий край теж не знав, що увійшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тільки для рук і ніг, а й також для душі?..
Я стояв на порозі зганьбленого Святого Духа і не міг ані крикнути, ані простогнати, ні бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; ні, я був приголомшений; я по коліна, по шию западався в землю від сорому й безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дітлахи, уздрівши мене на порозі, знітилися, заніміли, а далі, мов горобці, залопотіли в корчі; лишився тільки зганьблений Святий Дух і людські черепи, у яких дотлівали головешки.
Мене огорнув сум, від якого легко збожеволіти; і, рятуючись від немічної самотності, я упав хрестом на землю і шукав забуття в молитві... шукав також у молитві виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я винен у поганьбленні храму, і в нелюдських грищах дітвори, і в тому, що за оградою поспішали в поля косарі й женці, зовсім не звертаючи уваги на поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на своїх галасливих пуцьвіриків і на мене, грішного, що лежав хрестом...
Що я міг учинити, брате мій? Плакати? Косарі й женці — ревні піддані ясновельможного та пияки з Гершкової корчми збирали мої сльози в долоні й залюбки, регочучись, спродували їх. замість перлів, тому ж таки Гершкові.
Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичеві на догоду псів, двораків і навіть його задницю, замість того, щоб малювати, скажімо, Наливайка, батька Хмеля, полковників Нечая і Богуна? Парсуни Богдана і його полковників нагадували б, що іржавіють у піхвах наші шаблі... і що ми мали колись волю... і що кайдани вгризлися в наші душі... і що болять наші рани?
Гей, а таки каюся!!! Чуєте, мене?
Покаянні мої слова косарі й женці розвішували, немов мокрі ногавиці, на воринні на посміх і на глум; вони, підданці вірні, давно забули про Хмеля і його полковників, про шаблю і про шаблею добуту волю; вони мені погрожували, що донесуть кому слід про те, що каламучу у краї мир і спокій... їм, підданцям, виявляється, було солодко й затишно у своїй неволі, вони немовби плавали у літеплі каламутної ріки, яка нікуди не текла і нових берегів не обіцяла.
Я махнув на них рукою, на косарів, на женців, на бранців панських, вони зневажали мене, але я зневажав також їх, ми нічого іншого взаємно не вартували. І вже, не дбаючи про поспільство, я почав у трудах, у молитвах, у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусі в тій самій келії, в якій колись перебував ігумен Данило, я самотужки збирав каміння й мурував пощерблені стіни; діри в куполі Святого Духа зашив соломою; долівку чисто вигріб й вимив, а царські врата й бічні вівтарі як міг полагодив. Котрогось дня осінила мене думка зобразити на стіні Голгофу нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа і пам'ятав смерть ігумена Данила, полковника Дубини й багатьох інших; я подумав, що малюванням своїм воздвигну пам'ятник полеглим... і сплачу задавнений свій борг; іще спало на думку, що, може, завтра пришкультигає до Святого Духа старець й, дивлячись на муки ігумена Данила, згадає, що й сам колись тримав у руці шаблю; а післязавтра прийде сюди отрок, який пасе в леваді волів ясновельможного, й задумається: за що ж вони, мученики, вмерли, розп'яті на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край цілий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волів пана на Черчені? Вдома він спитає вітця й матір: чому ж ви, родичі мої дорогі, ні словом, ніколи не обмовилися про оборонців Святого Духа?
І я взявся до роботи.
Ізограф зупинився навпроти своєї фрески й пильно вдивлявся в обличчя розп'ятих.
— Я давно їх не бачив... не бачив свого ж таки творіння, — пояснив вибачливо. — Триста років минуло, — додав, — а вони зовсім не постаріли. Правда? — перепитав мене і я згадав, що теж побував у нижніх минулих світах.
— Вони й не могли змінитися, — відповів я. — Бо й нині триває передсмертна мука ігумена Данила. Його крик тут лунає... чуєш?
— Чую, — відповів ізограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зі стін; ми чули цей крик обидва, і в цьому було чудо мистецтва. — Невже, брате, — різко повернувся до мене ізограф, — і в твоїх верхніх світах нині потрібен зойк ігумена Данила... потрібен, щоб будити, щоб серця вилущити із збайдужілих шкаралущ? Невже й нині косарі й женці проходять мимо, не помічаючи Святого Духа? Невже все повторюється? — Він присів навпроти мене навпочіпки, узяв мої руки у свої й вперто очікував відповіді.
— Наказано минати Святий Дух... наказано, — не міг я приховати правди.
— Господи? — скрикнув ізограф. — Хто повелів?
— Єфрейтори. Хіба ти їх не знаєш? — відповів я.
— Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися

читати